— Просто мені не хотілось, щоб він бачив мене.
— Ну, може, він тебе й не пізнав, — сказала мати не без співчуття.
— Та ні, пізнав, — прошепотіла Дженні. — Він мене тричі окликнув.
М-с Герхардт похитала головою.
— Що трапилось? — запитав Герхардт, почувши розмову й виходячи з сусідньої кімнати.
— Нічого, — відповіла дружина, якій зовсім не хотілося пояснювати, яку роль сенатор почав відігравати в їхньому житті. — Якийсь чоловік налякав їх, коли вони несли вугілля.
Того ж самого вечора, пізніше, прибули різдвяні подарунки, які надзвичайно схвилювали всю родину. Герхардт і його дружина не могли повірити власним очам, коли фургон бакалійної крамниці зупинився біля їхніх дверей і розсильний, дужий хлопець, заходився тягати в будинок пакети. Після марних спроб переконати розсильного, що він помилився, Герхардти з цілком зрозумілою радістю почали розглядати всю цю благодать.
— Та ви не турбуйтесь, — упевнено сказав розсильний. — Вже я знаю, що роблю. Ваше прізвище Герхардт, вірно? Ну от, це вам і є.
М-с Герхардт не могла всидіти на місці і, схвильовано потираючи руки, повторювала:
— Ну, хіба це не чудо!
Сам Герхардт розчулився від думки про щедрість невідомого благодійника і схильний був приписати те, що сталося, доброті великого місцевого фабриканта, у якого він колись служив і який добре до нього ставився. М-с Герхардт підозрювала справжнє джерело нежданої радості і була розчулена до сліз, але промовчала. Дженні зразу ж догадалась, чиї руки це зробили.
На другий день різдва Брендер зустрівся в готелі з м-с Герхардт, — Дженні залишилася вдома доглянути господарство.
— Як живете, місіс Герхардт? — привітно вигукнув він, простягаючи руку. — Як зустріли свято?
Бідна м-с Герхардт боязко потиснула його руку; очі її в одну мить наповнилися слізьми.
— Ну-ну, — сказав він, поплескуючи її по плечі. — Не треба плакати. І не забудьте завтра взяти в мене випрати білизну.
— Не забуду, сер, — відповіла вона й хотіла ще щось сказати, але він уже відійшов.
Тепер Герхардт завжди чув про дивного сенатора з готелю, про те, який він люб’язний і як багато платить за прання. Простодушний трудівник легко повірив, що м-р Брендер — найдобріша і найблагородніша людина.
Дженні й сама думала так само і все дужче захоплювалася сенатором.
Вона ставала така приваблива, така гарна, що ніхто не міг байдуже пройти мимо неї. Вона була висока, чудової будови. У довгій сукні, у вбранні світської жінки вона б була прекрасною парою для такого поважного чоловіка, як сенатор. У неї були на диво ясні, живі очі, чудовий колір обличчя, рівні білі зуби. І до того вона була розумна, чуйна і дуже спостережлива. Їй не вистачало тільки виховання і впевненості, якої ніколи не буває в людини, що усвідомлює своє залежне, підлегле становище. Необхідність прати білизну, розносити її й приймати кожну дрібницю як благодіяння сковувала її.
Тепер вона двічі на тиждень приходила до готелю; сенатор Брендер тримався з нею привітно й невимушено, і вона відповідала йому тим самим. Він часто робив невеликі подарунки їй, її сестрам і братам і завжди говорив з нею так просто й щиро, що зрештою відчуття величезної безодні, яка поділяла їх, зникло і вона почала вбачати в ньому не стільки поважного сенатора, скільки великодушного друга. Одного разу він запитав, чи не хоче вона вчитись, думаючи, що добра школа зробила б її ще принаднішою. Нарешті якось увечері він покликав її: