— Нічого, дівчинко, — сказав він. — Вам не доведеться вічно робити це. Я щось придумаю.
Після цього їхні стосунки стали ще простішими й дружнішими. Коли Дженні прийшла наступного разу, сенатор, не замислюючись, запропонував їй сісти на поручень його крісла і почав докладно розпитувати, як живуть її рідні, чого хоче й про що мріє вона сама. Він помітив, що на деякі питання вона відповідає невиразно, особливо — про батькову роботу. Їй соромно було признатись, що батько ходить по домах і пиляє дрова. Побоюючись, що тут криється щось серйозніше, Брендер вирішив найближчими ж днями піти й дізнатися, в чім справа.
Так він і зробив першого ж вільного ранку. Це було за три дні до того, як у конгресі почалась напружена боротьба, що закінчилась його поразкою. В ці дні, що лишилися, однаково вже не можна було вжити ніяких заходів. Отже, Брендер взяв тростину і пішов до будинку Герхардтів; через півгодини він уже рішуче стукав у їхні двері.
Йому відчинила м-с Герхардт.
— Здрастуйте! — весело сказав він і, помітивши її збентеження, додав: — Чи можна ввійти?
Побачивши незвичайного гостя, добра жінка зовсім розгубилась. Вона потихеньку витерла руки старим латаним фартухом і, нарешті, відповіла:
— Так, так, прошу, заходьте!
Забувши зачинити двері, м-с Герхардт квапливо провела сенатора до кімнати і, присунувши стілець, запросила його сісти.
Брендер пошкодував, що так збентежив її.
— Не турбуйтеся, місіс Герхардт, — сказав він. — Я просто проходив мимо і вирішив заглянути до вас. Як здоров’я вашого чоловіка?
— Дякую, він здоровий, — відповіла жінка. — Він пішов на роботу.
— Отже, він знайшов посаду?
— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт; вона, як і Дженні, не наважувалась сказати, що це за робота.
— І діти, сподіваюсь, всі здорові й ходять до школи?
— Так, — відповіла м-с Герхардт.
Вона зняла фартух і зніяковіло бгала його.
— Це добре. А Дженні?
Дженні якраз прасувала білизну; почувши голос гостя, вона покинула праску й дошку і втекла в спочивальню, де тепер квапливо опоряджалась, боячись, що мати не догадається сказати, ніби її немає вдома, і не дасть їй можливості зникнути.
— Вона вдома, — сказала м-с Герхардт, — зараз я покличу її. — Навіщо ж ти призналася йому, що я тут? — стиха докорила Дженні.
— А що ж мені було робити?