— Ідіть-но сюди, ближче, Дженні.
Вона підійшла, і він раптом взяв її за руку.
— Ану, Дженні, — сказав він, весело й допитливо дивлячись їй у вічі, — скажіть, що ви про мене думаєте?
— Не знаю, — відповіла вона, соромливо відводячи очі. — Чому ви питаєте?
— Ні, знаєте, — заперечив він. — Адже є у вас якась думка про мене. От і скажіть, яка саме.
— Ніякої нема, — простодушно відповіла вона.
— Ні, є, — повторив він; її неприховане ухиляння від відповіді потішало його і викликало цікавість. — Повинні ж ви що-небудь думати про мене. Що ж саме?
— Ви запитуєте, чи подобаєтесь ви мені, так? — нелукаво запитала Дженні, дивлячись згори вниз на лев’ячу гриву чорного з сивиною волосся, що здіймалося над чолом сенатора і надавало чогось величного його гарному обличчю.
— Так, — відповів він, трохи розчарований.
Їй не вистачало уміння кокетувати.
— Ну, звичайно, ви мені подобаєтесь, — з милою посмішкою сказала вона.
— І ви ніколи більше нічого не думали про мене?
— Я думаю, що ви дуже добрі, — відповіла Дженні, ніяковіючи ще більше; вона тільки тепер помітила, що він все ще тримає її руку.
— І це все? — запитав він.
— Хіба цього мало? — сказала вона, і вії в неї затремтіли.
Сенатор дивився на неї, і погляд, яким вона відповіла — веселий, дружній, одвертий, — глибоко схвилював його. Він мовчки вивчав її обличчя, а вона одвернулася і зіщулилася, відчуваючи, хоч навряд чи розуміючи, все значення цього допитливого погляду.
— Ну, а я вважаю, — сказав він нарешті, — що ви чудова дівчина. А вам не здається, що я дуже мила людина?
— Здається, — без запинки відповіла Дженні.
Сенатор відкинувся на спинку крісла й розсміявся, — так кумедно це в неї вийшло. Вона з цікавістю подивилась на нього й посміхнулась.
— Чого ви смієтесь? — запитала вона.