— Він заходив тільки разів зо два, — безпорадно повторила м-с Герхардт.
— От зараз підходить до мене на вулиці Уївер, — говорив далі Герхардт, — і каже, що всі сусіди патякають про чоловіка, з яким гуляє моя дочка. А я нічого не знаю. Стою, мов той дурень, і не знаю, що сказати. Куди це годиться? Що він про мене подумає?
— Нічого тут такого немає, — сказала жінка. — Дженні разів зо два ходила з ним погуляти. Він сам заходив сюди, до нас у дім. Що ж тут такого, про що говорити? Невже дівчині вже й розважитися не можна?
— Але ж він уже немолодий, — заперечив Герхардт, повторюючи слова Уївера. — Чоловік відомий, посідає певне становище. Заради чого він ходить до такої дівчини, як Дженні?
— Не знаю, — захищалася м-с Герхардт. — Він приходить до нас у дім. Я про нього не знаю нічого поганого. Хіба я можу йому сказати, щоб він не приходив?
Тут Герхардт замовк. Він знав сенатора з найкращого боку. Справді, що тут страшного?
— Сусіди завжди раді почесати язики. Їм більше ні про що говорити, от вони й плетуть плітку про Дженні. Ти сам знаєш, вона хороша дівчина. Навіщо вони говорять такі речі? — очі доброї матері наповнились сльозами.
— Все це так, — пробурмотів Герхардт, — але йому нічого ходити сюди й водити таку молоденьку дівчину на прогулянки. Це не годиться, якщо навіть у нього й немає на думці нічого поганого.
У цю хвилину ввійшла Дженні. Вона чула голоси батьків з кімнатки, яка правила за спальню їй і сестрі, але й гадки не мала, як багато важить для неї ця розмова. Коли вона ввійшла, мати повернулась до неї спиною й схилилася над столом, на якому готувала печиво, намагаючись сховати від дочки почервонілі очі.
— Що трапилось? — запитала Дженні, трохи збентежена напруженою мовчанкою батьків.
— Нічого, — рішуче відповів батько.
Мати навіть не обернулась, але сама її непорушність була промовиста. Дженні підійшла до неї і зразу ж побачила, що вона плакала.
— Що трапилось? — здивовано повторила дівчина, дивлячись на батька.
Герхардт промовчав, відкрите обличчя дочки знищило його страхи.
— Що трапилось? — м’яко наполягала Дженні, звертаючись до матері.
— Ой, це все сусіди, — з зітханням відповіла м-с Герхардт. — Вони завжди патякають про те, чого не знають.
— Знову про мене? — запитала Дженні, злегка зашарівшись.
— От бачите, — зауважив Герхардт у просторінь, — вона сама знає, в чім справа. То чому ж ви мені не говорили, що він тут буває? Всі сусіди балакають, а я й досі нічого не знав. Що це таке, спитати вас?
— Ой, чи не однаково! — вигукнула Дженні, охоплена жалем до матері.
— Однаково? — крикнув Герхардт, все ще німецькою мовою, хоч Дженні відповідала йому англійською. — Це однаково, що люди зупиняють мене на вулиці і розповідають про це? Посоромилася б говорити такі речі. Я завжди був доброї думки про цього чоловіка, але тепер, через те, що ви мені нічого про нього не говорили, а між сусідами пішли пересуди, я вже не знаю, що й думати. Невже я повинен від сусідів дізнаватися, що робиться в моєму домі?