— Пусти, кажуть тобі, — повторив він і так рвонувся, що мало не звалив сищика.
— Ну-ну, злізай, — сказав той і, щоб довести свою владу, злісно смикнув Себастяна.
Себастян стрибнув і так ударив супротивника, що той аж похитнувся. Зав’язалася боротьба, але в цю хвилину робітник, що проходив повз них, допоміг сищикові. Удвох вони поволокли Басса на станцію й передали залізничній поліції. Пальто його було розідране, обличчя й руки подряпані, око підбите. У такому вигляді Себастяна замкнули до ранку.
Діти прибігли додому, ще не знаючи, що трапилося із старшим братом, і нічого до ладу не могли розповісти, але коли пробило дев’яту годину, потім десяту, одинадцяту, а Себастян все не повертався, м-с Герхардт мало не збожеволіла від тривоги. Син інколи приходив додому і о дванадцятій, і о першій, але мати відчувала, що цього вечора з ним трапилось щось жахливе. Коли пробило пів на першу, а Себастян так і не з’явився, вона розплакалась.
— Треба піти попередити батька, — сказала вона. — Мабуть, Себастян потрапив до в’язниці.
Дженні визвалася піти. Джордж уже міцно спав, але його розбудили, щоб він провів її.
— Що таке? — здивовано вигукнув Герхардт, побачивши дітей.
— Басс досі не повернувся додому, — пояснила Дженні й потім розповіла, як невдало вони цього вечора ходили по вугілля.
Герхардт зразу ж залишив роботу, вийшов з дітьми й рушив до в’язниці. Він догадувався, що трапилось, і серце його стискувалося.
— Тільки цього бракувало! — неспокійно повторював, він, незграбно витираючи долонею спітніле чоло.
В участку черговий сержант коротко повідомив його, що Басс заарештований.
— Себастян Герхардт? — перепитав він, заглядаючи в списки. — Так, є такий. Крав вугілля і вчинив опір поліцейському. Це ваш син?
— Ach Gott! — сказав Герхардт. — О господи! — повторював він, у відчаї ламаючи руки.
— Хочете його бачити? — запитав сержант.
— Так, так, — відповів батько.
— Проведи його, Фред, — звернувся сержант до старого вартового. — Нехай побачить хлопця.
Коли Герхардт, стоячи в сусідній кімнаті, побачив, скуйовдженого і побитого Себастяна, що входив, сили зрадили його, і він заплакав. Він не міг вимовити ані слова.
— Не плач, тату, — хоробро сказав Себастян. — Я нічого не міг зробити. Ну, не біда. Ранком мене випустять.
Герхардт увесь тремтів, причавлений горем.
— Не плач, — говорив далі Себастян, всіляко сам намагаючись стримати сльози. — Зі мною нічого не трапиться. Яка рація плакати.