— Послухай, — сказав він, нарешті, все ще тримаючи Дженні за руку. — Я не примушую тебе вирішувати негайно. Я хочу, щоб ти все обміркувала. Але ти створена для мене. Я тобі не байдужий. Ти сама визнала це сьогодні вранці. І я знаю, що це так. Чому ж ти така уперта? Ти мені подобаєшся, і я можу багато для тебе зробити. Чому б нам поки що не стати друзями? А про інше поговоримо пізніше.
— Але я не повинна робити погано, — твердила вона. — Я не хочу. Будь ласка, залишіть мене. Я не можу зробити, як ви хочете.
— От що, — провадив він, — ти говориш не те, що думаєш. Навіщо ж ти казала, що я тобі подобаюсь? Хіба ти встигла змінити свою думку? Подивись на мене. (Дженні опустила очі). Подивись на мене! Хіба ти передумала?
— Ой, ні, ні! — сказала вона, дійшовши до сліз, скоряючись чомусь, що було дужче від неї.
— Тоді чому ж ти така вперта? Я люблю тебе, чуєш — божеволію від думки про тебе. Ось чому я цього разу приїхав. Я хотів бачити тебе!
— Справді? — здивовано перепитала Дженні.
— Так. Я приїхав би ще й ще раз, коли б це було треба. Кажу ж тобі, я люблю тебе до божевілля. Ти повинна бути моєю. Обіцяй, що ти поїдеш зі мною.
— Ні, ні, ні, — твердила вона. — Я не можу. Я повинна працювати. Я хочу працювати. Я не хочу робити погано. Будь ласка, не просіть. Будь ласка, не треба. Ви повинні відпустити мене. Справді ж! Я не можу зробити по-вашому.
— Скажи, Дженні, — запитав він раптом, — що робить твій батько?
— Він склодув.
— Тут, у Клівленді?
— Ні, він працює у Йангстауні.
— А твоя мати жива?
— Так, сер.
— Ти живеш з нею?
— Так, сер.
Він посміхнувся.
— Не говори мені «сер», дитинко, — грубувато сказав він, — і не називай мене «містером» Кейном. Я для тебе більше не містер. Ти — моя, чуєш, дівчинко?
І він притягнув її до себе.
— Будь ласка, не треба, містер Кейн, — благала вона. — О, будь ласка, не треба! Я не можу! Не можу! Залиште мене.