— З Клівленда, — з посмішкою відповів син, і вони міцно потиснули один одному руки.
— Роберт говорив мені, що ти був у Нью-Йорку.
— Так, був.
— Як поживає мій старий друг Арнольд?
— Все так само, — відповів Лестер. — Він зовсім не старіється.
— Треба думати, — весело сказав Арчібалд Кейн, неначе почувши комплімент власному міцному здоров’ю. — Він завжди був витриманим. Справжній джентльмен.
Він пройшов з сином до вітальні; вони розмовляли про ділові та родинні новини, аж поки бій годинника в холлі не сповістив тих, що зібралися нагорі, що обід подано.
Лестер чудово почував себе в пишній їдальні, обставленій в стилі Людовика XV. Він любив свій будинок і рідню — матір, батька, сестер, і старих друзів родини. Отже, він посміхався і був надзвичайно веселий.
Луїза повідомила, що у вівторок Ліверінги влаштовують бал, і спитала, чи поїде Лестер.
— Ти ж знаєш, я не танцюю, — сказав він сухо. — Що мені там робити?
— Не танцюєш? Скажи краще, що не хочеш танцювати. Просто ти надто розлінився. Вже коли Роберт іноді танцює, то ти й поготів можеш.
— Де вже мені угнатися за Робертом, я не такий рухливий, — безпечно кинув Лестер.
— І не такий люб’язний, — вколола Луїза.
— Можливо, — сказав Лестер.
— Не починай сварку, Луїза, — розсудливо зауважив Роберт.
Після обіду вони перейшли до бібліотеки, і Роберт трохи поговорив з братом про справи. Треба переглянути деякі контракти. Він хотів би вислухати думку Лестера. Луїза збиралася в гості, їй подали карету.
— Так ти не їдеш? — спитала вона з ноткою невдоволення в голосі.
— Ні, занадто стомився, — недбало сказав Лестер. — Попроси від мене пробачення у місіс Ноулз.
— Летті Пейс цими днями запитувала про тебе, — кинула Луїза вже в дверях.
— Дуже мило з її боку. Мене це тішить.