— Чому ви не женитесь, Лестер? Час би.
— Знаю, — відповів він, — але щось настрою немає. Хочу ще трошки погуляти на волі.
— Авжеж, знаю я ваші гулянки. Посоромилися б. Ви завдаєте стільки прикростей вашому батькові.
Кейн посміхнувся.
— Батько не дуже уболіває за мною. Він з головою поринув у справи.
Дженні з цікавістю глянула на нього. Навряд чи розбиралася вона в своїх думках, але її тягло до цієї людини. Коли б вона зрозуміла — чому, вона тікала б від нього, не оглядаючись.
Він ставав все уважнішим, нерідко звертався до неї з якимсь випадковим зауваженням і намагався викликати її на розмову. Вона не могла не відповідати йому, він був такий милий і привітний. Якось уранці він застав її в коридорі на другому поверсі, коли вона діставала з шафи білизну. Вони опинились самі: м-с Брейсбрідж пішла за покупками, а слуги були внизу. Кейн зараз же скористався з цього. Він наблизився до Дженні з найрішучішим і владним виглядом.
— Мені треба поговорити з вами, — сказав він. — Де ви живете?
— Я... я... на Лоррі-стріт, — пролепетала вона, помітно побліднувши.
— Номер будинку? -— запитав він, неначе вона зобов’язана була відповісти.
У неї стиснулося серце.
— Тринадцять-чотирнадцять, — мимохіть сказала вона.
Його сміливі темно-карі очі впевнено й багатозначно зазирнули в саму глибину її великих блакитних очей — і немов іскра пробігла між ними.
— Ти моя, — сказав він. — Я давно шукав тебе. Коли ми зустрінемось?
— Не говоріть так, — сказала вона, схвильовано притиснувши пальці до уст. — Я не можу зустрічатися з вами... я... я...
— Ах, не говорити? От що, — він взяв її за руку і злегка притягнув до себе, — давай домовимось одразу. Ти мені подобаєшся. А я тобі? Скажи!
Вона дивилась на нього широко розплющеними очима, в яких розлилося здивування й жах.
— Не знаю, — задихаючись, вимовила вона пересохлими устами.
— Подобаюсь?
Він похмуро, невідступно дивився на неї.