— Дівчинко, та ви просто казка, — заявив їй один старий гульвіса років п’ятдесяти з гаком, коли одного ранку вона прийшла до нього якось за дорученням хазяйки.
— Прошу пробачити, — сказала вона, ніяковіючи й червоніючи.
— Та справді, ви чарівні. Нема чого просити в мене пробачення. Я хотів би якось поговорити з вами.
Він намагався поплескати її по щоці, але Дженні вивернулася й поспішила піти. Вона хотіла розповісти про це хазяйці, але сором стримав її. «Чому чоловіки завжди так поводяться?» думала вона. Може, в ній самій з природи є щось негідне, якийсь внутрішній ґандж, що вабить зіпсованих людей?
Цікава риса беззахисних натур: вони — як горщик з медом для мух, їм ніколи нічого не дають, але беруть з них багато. М’яка, поступлива, безкорисна людина завжди стає здобиччю юрби. Люди здалеку відчувають її беззахисність. Для звичайних чоловіків така дівчина, як Дженні, — наче вогник, біля якого можна погрітися: вони тягнуться до неї, домагаються її прихильності, намагаються заволодіти нею. От чому багато хто надокучав їй своїми люб’язностями.
Одного разу до Брейсбріджів приїхав з Цинциннаті якийсь Лестер Кейн, син власника великої фабрики екіпажів, що була добре відома і в самому Цинциннаті, і по всій країні. Лестер Кейн часто бував у Брейсбріджів; особливо приятелював він з м-с Брейсбрідж, яка виросла в Цинциннаті й дівчинкою часто бувала в будинку його батька. Вона добре знала матір Лестера, його брата й сестер і завжди була своєю людиною в родині Кейнів.
— Знаєш, Генрі, завтра приїжджає Лестер, — сказала м-с Брейсбрідж чоловікові в присутності Дженні, — я сьогодні одержала від нього телеграму. От гультяй! Я влаштую його нагорі, у великій східній кімнаті. Будь з ним якнайуважнішим. Його батько завжди був дуже добрий до мене.
— Знаю, — спокійно відповів чоловік. — Лестер мені подобається. Він найбільш цікавий і розумний у родині. Тільки надто байдужий до всього. Ніщо його не цікавить.
— Так, але він дуже милий. Наймиліша людина з усіх, кого я знаю.
— Я буду поводитись цілком пристойно. Здається, я завжди був люб’язним з твоїми друзями?
— Так, дуже.
— Ну, отож-то, — сухувато зауважив чоловік.
Дженні була готова побачити людину незвичайну й не помилилась. До вітальні ввійшов і привітався з хазяйкою чоловік років під тридцять шість, вищий середнього зросту, атлетичної будови, з високо піднятою головою, ясними очима й упертим підборіддям. У нього був на диво дужий і гучний голос, — і знайомі й незнайомі мимоволі зупинялись і обертались, почувши його. Говорив цей чоловік просто й коротко.
— Добридень, — почав він, вітаючись з хазяйкою дому. — Радий знову вас бачити. Як почуває себе містер Брейсбрідж? Як Фенні?
Запитання звучали енергійно й дружньо, м-с Брейсбрідж відповідала так само тепло.
— Я дуже рада бачити вас, Лестер, — сказала вона. — Джордж віднесе ваші речі нагору. Ходімо до моєї кімнати, там затишніше. Як здоров’я дідуся й Луїзи?
Він пішов сходами слідом за нею вгору, і Дженні, яка стояла на площадці, дослухаючись до розмови, одразу відчула його надзвичайну привабливість. Їй здавалося — вона не могла б пояснити, чому саме, — що з’явилася справді велика, рідкісна людина. Увесь будинок ніби повеселішав. Хазяйка стала незрівнянно люб’язнішою й привітнішою. Всім хотілося щось зробити для гостя.
Дженні все ще працювала, але не могла позбутися враження, яке справив на неї приїжджий; вона повторювала про себе його ім’я. Лестер Кейн. З Цинциннаті. Вона раз у раз крадькома поглядала на нього, — вперше в житті її так зацікавив незнайомий чоловік. Він був такий ставний, гарний, дужий. Хотілося б їй знати, яка в нього робота. І в той же час він трохи лякав її. Раз вона піймала на собі його пильний, проникливий погляд. Щось усередині в неї здригнулося, і при першій нагоді вона вийшла з кімнати. Ще раз він хотів заговорити з нею, але вона вдала, що дуже заклопотана, й поспішила зникнути. Часто вона, і не поглядаючи в його бік, знала, що він дивиться на неї, й відчувала невиразну тривогу, їй хотілося тікати від нього, хоч для цього не було ніякої поважної причини.
І цей чоловік, чиє багатство, виховання й становище в суспільстві ставили його набагато вище Дженні, також мимоволі зацікавився незвичайною дівчиною. Як і багатьох інших, його вабила її дивна граціозність та м’якість. Було в ній щось таке, що обіцяє рідкісну, чудесну любов. І він відчував, що її неважко перемогти, хоч і не розумів чому. Те, що вона пережила, ніяк не відбилося на її зовнішньому вигляді. У її поведінці не було помітно жодних ознак кокетування, і все ж Кейн відчував: успіх забезпечений. Він готовий був спробувати щастя тепер же, але справи примусили його вже через чотири дні виїхати з Клівленда; він був у дорозі три тижні. Дженні думала, що він більше не повернеться, й відчувала дивне почуття полегшення, а разом з тим неспокою. І раптом він знову приїхав, його, мабуть, не ждали, і він пояснив м-с Брейсбрідж, що в нього знову справи в Клівленді. Промовивши ці слова, він кинув бистрий погляд на Дженні, і їй здалося, що, можливо, він тут в якійсь мірі заради неї.
І в час цього приїзду Дженні часто бачила його або за сніданком, коли їй іноді доводилося прислужувати, або за обідом, коли вона могла стежити за гостями із зали чи з вітальні, або в будуарі, куди він іноді заходив поговорити з м-с Брейсбрідж. Вони були великими друзями. На другий день після приїзду Кейна Дженні чула, як м-с Брейсбрідж сказала йому: