Безтурботний

22
18
20
22
24
26
28
30

Тома Волера переслідувало погане передчуття. Ситуація розвивалася непередбачувано, а він завжди прагнув до зворотного. Оскільки його кар’єра і взагалі майбутнє перебували не тільки в його руках, але і в руках тих, із ким він діяв разом, людським чинником був ризик, про що йому завжди слід було пам’ятати. І погане передчуття пояснювалося тим, що нині він не знав, чи може покладатися на Беате Льонн, Руне Іварссона або — що найсерйозніше — на чоловіка на прізвисько Кнехт, який приносив йому левову частку доходів.

Коли до Тома дійшла інформація про те, що мерія настійно вимагає від начальника Управління поліції взяти Забійника після пограбування на Грьонланнслейрет, він запропонував Кнехту сховатися на якийсь час у затишному містечку. Містечко це було знайоме Кнехту за колишніми часами. Патайя — найбільший у Східній півкулі збірний пункт західноєвропейських злочинців, які перебувають у розшуку, та і розташована вона всього за дві години їзди на машині від Бангкока. Там Кнехт цілком міг загубитися в натовпі білих туристів. Кнехт називав Патайю азіатським Содомом, і тому Волер надзвичайно здивувався, коли той раптово знову з’явився в Осло і заявив, що більше не в силах бачити цю Патайю.

На Уеланнс-гате Волер зупинився на червоне світло й увімкнув лівий поворотних. Погане передчуття. Останнє пограбування Кнехт зробив, не отримавши заздалегідь згоди від Воле-ра, що було серйозним порушенням правил гри. Щось слід було робити.

Він щойно спробував подзвонити Кнехту додому, але слухавку ніхто не взяв. Це могло означати все що завгодно. Наприклад, що Кнехт сидить на дачі в Трюванні й розробляє деталі пограбування інкасаторської машини, про яке вони домовлялися. А може, перевіряє спорядження — одяг, зброю, поліцейську рацію, схеми. А може, розв’язав і ловить носом окунів у кутку кімнати зі шприцом, що стирчить із вени.

Волер на повільній швидкості проїхав по темній, загидженій кишці, де жив Кнехт. На іншій стороні вулиці стояло в очікуванні пасажира таксі. Волер кинув погляд на вікна квартири. Як не забавно, але вони були освітлені. Якщо Кнехт почав колотися знову, це ні к бісовій матері не годиться. Забратися до нього в квартиру з його гівняним замком ніяких труднощів не становитиме. Він подивився на годинник. Зустріч із Беате розбурхала його, він розумів, що заснути поки що не вийде. Треба ще кудись з’їздити, зробити кілька дзвінків, а там видно буде.

Волер газонув, увімкнув Принца на повну потужність і повернув на Уллеволсвеєн.

Харрі сидів на розкладному стільці, схиливши голову на руки. Страшенно боліло стегно, та й на душі було кепсько: навіть натяку на те, що Альф Гуннеруд саме та людина, яка йому потрібна, він при огляді речей у квартирі, що зайняв усього лише двадцять хвилин, не виявив. їх було так мало, цих речей, що можна було подумати, ніби насправді Гуннеруд живе в іншому місці. У ванній він знайшов зубну щітку, майже порожній тюбик «Солі-докса» і втертий у мильницю шматочок невідомого Харрі мила. Так, іще рушник, який, можливо, колись був білим. Навіть напевно. Але тепер втратив цей колір. Так от як він скористався своїм шансом.

Харрі ледве не розреготався. Хотілось ударитися головою об стіну. Скрутити шийку пляшці «Джима Біма» і заковтнути її вміст разом із осколками. Тому що людиною, яку він розшукував, мав — зобов’язаний — бути Гуннеруд. Із погляду статистики один доказ переважував усі останні — колишні судимості та звинувачення. По всьому виходило, що Гуннеруд замішаний у цій справі. На ньому і розповсюдження наркотиків, і застосування зброї, і працював він у фірмі з виготовлення замків і ключів, міг замовити дублікат будь-якого універсального ключа, наприклад — від квартири Анни. І від квартири Харрі — також.

Він підійшов до вікна. Пригадав, як цей псих вивів його на задану орбіту і він, анітрохи не вагаючись, від крапки до крапки зіграв роль за написаним для нього сценарієм. Але інструкції вже не діють, і готових реплік не залишилось. У розриві між хмарами з’явився схожий на півтаблетки фтору місяць, але і він не міг йому суфлірувати.

Харрі заплющив очі. Спробував зосередитися. Пригадати, що він тут виявив, а потім подумати, що міг випустити з уваги. По пам’яті він знову обшукав усю квартиру, крок за кроком.

За три хвилини він знову розплющив очі. Ні, безнадійна справа. Ніяких доказів тут немає.

Харрі перевірив, чи всі р^чі в тому порядку, в якому він їх знайшов, і ввімкнув світло в кімнаті. Став у туалеті перед унітазом, розстебнув ширінку. Почекав. Господи, навіть це у нього не виходить. Нарешті він пустив струмінь і втомлено зітхнув. Натиснув на злив, і в той момент, коли зашуміла вода, у нього мурашки по шкірі поповзли. За шумом води, що спускається, йому почувся автомобільний гудок. Він вийшов у коридор і, щоб чути краще, зачинив двері до туалету. Ну точно. З вулиці донісся ще один короткий жорсткий гудок. Гуннеруд повертається! Харрі вже стояв у дверях, як раптом його осяяло. Осяяло, звичайно, тільки тепер. Коли вже пізно. Шум води, що спускається. Хрещений батько. Пістолет. Мені ця думка дуже сподобалася.

— Чорт-чорт-чорт!

Харрі кинувся назад до туалету, схопився за ручку на кришці бачка і з скаженою швидкістю почав її відкручувати. Ось уже з’явилося проржавіла різьба. «Швидше!» — прошепотів він і відчув, як сильно забилося серце, тому що проклятий стержень усе прокручувався з диким скреготом і ніяк не хотів вилазити. Він почув, як унизу гримнули двері. Нарешті стержень виліз, і Харрі підняв кришку бачка. Почувся глухий звук від удару фаянсу об фаянс, що тут же потонув у напівтемряві бачка, куди продовжувала прибувати вода. Харрі просунув руку всередину і провів пальцями по покритій жорстким нальотом внутрішній стороні бачка. Що за біс?! Нічого?! Він підняв кришку. А, ось він де. Прикріплений скотчем до внутрішньої сторони кришки. Він зробив глибокий вдих. Йому був знайомий кожен зубець, кожна насічка, кожне поглиблення ключа, що виднівся під прозорою смужкою скотча. Він підходив і до воріт двору, і до дверей підвалу і квартири. Та і прикріплене поряд із ним фото теж було йому знайоме. Бракувало хіба що фотографії над дзеркалом, де Сестринець посміхалась, а Харрі намагався зробити суворе обличчя. Обидва загорілі й по-дитячому щасливі. А ось білий порошок в пластиковому пакеті, прикріплений до кришки бачка трьома широкими чорними смужками, йому не знайомий. Хоча він готовий поставити значну суму на те, що йдеться про діацетилморфін, відоміший як героїн. Багато героїну. Мінімум шість років безумовного героїну. Харрі нічого не чіпав, просто поставив на місце кришку і почав закручувати ручку, прислухаючись до кроків у під’їзді. Як нагадала йому Беате, докази й виїденого яйця не варті, якщо виявиться, що Харрі провів у квартирі обшук без відповідної санкції. Нарешті він докрутив ручку і відразу рвонув до вхідних дверей. Вибору в нього не залишалося, він тихо зачинив їх і вискочив на майданчик. Знизу чулося човгання. Він заглянув у сходовий отвір, але розгледів тільки темну густу шевелюру. Через п’ять секунд він побачить Харрі. Але трьох стрибків по сходах на шостий поверх цілком вистачило б, аби сховатися.

Побачивши перед собою Харрі, що сидів на сходинці, хлопець різко зупинився.

— Привіт, Альфе! — сказав Харрі й подивився на годинник. — Щось я тебе зачекався.

Хлопець утупився в нього витріщеними очима. Бліде веснянкувате обличчя обрамляло не дуже коротко підстрижене масне волосся, як у Лаєма Галлахера, що загиналося над вухами, так що Харрі навіть подумав, що перед ним не досвідчений убивця, а хлопчак, що злякався чергової прочуханки.

— Чого треба? — запитав хлопець високим дзвінким голосом.

— Щоб ти поїхав зі мною в Управління поліції.

Хлопець зреагував вмить. Він розвернувся, відштовхнувся