Безтурботний

від поручнів і одним стрибком опинився на нижньому майданчику. «Ей!» — крикнув Харрі,’але хлопець уже зник із очей, стрибаючи через чотирип’ять сходинок, і лише гучний стукіт його каблуків луною віддавався в під’їзді.

— Гуннеруде!

У відповідь Харрі почув тільки гуркіт вхідних дверей на першому поверсі.

Він засунув руку у внутрішню кишеню і лише тут пригадав, що сигарет у нього немає. Підвівшись, він неспішним кроком попрямував униз. Тепер справа за кавалерією.

Том Волер приглушив музику, вивудив із кишені мобільник, що запищав, і приклав його до вуха. На іншому кінці чулися швидке уривчасте дихання і шум вуличного руху.

— Алло? — вимовив нарешті чоловічий голос. — Це ти? — Дзвонив Кнехт. Судячи з голосу, він був сильно наляканий.

— Що сталося, Кнехте?

— Господи, це ти! Та тут чортзна-що сталося. Ти мусиш допомогти мені. І по-швидкому.

— Нічого і нікому я не мушу. Відповідай на запитання.

— Вони нас розкрили. Лягавий сидів на сходах і очікував мене, коли я повертався додому.

Волер зупинився перед пішохідним переходом на виїзді на кільцеву дорогу. Якийсь старий нескінченно довго переходив вулицю дивними дрібними кроками.

— І чого він хотів? — запитав він.

— А ти як думаєш? Заарештувати мене, напевно.

— Так чого ж не заарештував?

— Та я як біс звідти рвонув. Злиняв у момент. Але вони за мною по п’ятах женуться. Вже три патрульні машини мимо проїхали. Ти чуєш? Вони мене візьмуть, якщо не…

— Не кричи у слухавку. А де інші поліцейські?

— Я інших не бачив, просто втік.

— Як же ти так легко ушився? Ти впевнений, що цей тип із поліції?

— Так-так. Адже це він був!

— Хто «він»?