Безтурботний

— Ти ніби як запанікував, Кнехте. А нам паніка зараз ні до чого. Де у мене гарантія, що тебе не взяли і ти не влаштовуєш мені пастку, щоб і мене заразом утопити. Ти зрозумів, про що я говорю? Ти з’явишся туди один і станеш під ліхтарем, аби я тебе виразно бачив, коли приїду.

Кнехт застогнав:

— Диявол! Диявол!

-Ну?

— Гаразд-гаразд. Чудово. Тільки пігулки привези. Диявол!

— Біля Пакгаузу за сорок хвилин. Під ліхтарем.

— Тільки не спізнюйся.

— Почекай, іще дещо. Я припаркуюся подалі від тебе, і, коли крикну, ти піднімеш ствол угору, так, щоб я його виразно бачив.

— Навіщо? Ти що, параноїк?

— Можуть, скажімо так, виникнути непередбачені обставини, а я ризикувати не хочу. Отже роби, як я кажу.

Волер натиснув клавішу відбою й подивився на годинник. Увімкнув магнітолу на повну потужність. Гітари. Чудовий білий шум. Чудове відчуття білого шаленства.

Він звернув на заправку.

Б’ярне Мьоллер із несхвальним виглядом переступив поріг і озирнувся в кімнаті.

— Вельми затишно, чи не так? — запитав Вебер.

— Наш давній знайомий, як я чув?

— Альф Гуннеруд. Принаймні, квартира на його ім’я записана. Відбитків маса, скоро з’ясуємо, чи йому вони належать. Скло, — він показав на молодого чоловіка, який водив пензликом по вікну, — кращі відбитки завжди на склі залишаються.

— Якщо вже ви почали відбитки збирати, я можу припустити, що ви тут іще дещо виявили?

Вебер показав на пластиковий пакет, що лежав поряд із іншими предметами на вовняному підлоговому покритті. Мьоллер сів навпочіпки і засунув палець у діру в пакеті:

— Гм. На смак героїн. Та тут десь і півкіло буде. А це що?

— Фотографія двох дітей, особи поки не встановлені. І ключ від «Тріовінга», але в усякому разі до цього замка не підходить.