А тоді обставини не забарилися досить цікаво обернутися. Якщо кінцевою метою, крім відкриття того, що вона називала «системою Трістеро», чи часто просто «Трістеро» (ніби то була чиясь таємна назва), було покласти край її ув’язненню в башті, то за логікою та ніч її зради із Метцґером була вихідною точкою цього; так, за логікою. І, можливо, саме це їй найбільше і допікатиме — як воно все логічно збіглося. Неначе (як вона здогадалася першої ж миті в Сан-Нарцисо) це було одкровення, яке поступово відкривало все довкола неї.
Найбільшим одкровенням була колекція марок, що залишилася після Пірса, і яка йому часто замінювала саму Едіпу — тисячі маленьких кольорових вікон у глибокі анфілади простору та часу: савани, заполонені антилопами канна і газелями, галеони, що пливуть на захід у порожнечу, голови Гітлера, заходи сонця, ліванські кедри, алегоричні обличчя, яких ніколи не існувало, — ігноруючи її, він міг годинами вдивлятися у кожну з них. Вона ніколи цього не могла збагнути. Думка про те, що тепер це все треба інвентаризувати й оцінювати, лише додавала їй головного болю. У неї не виникало жодної думки про те, що вони можуть їй про щось розповісти. А ще коли у неї не було відповідного настрою чи передчуття, яке викликає спершу щось одне, потім — інше, уже щось геть несподіване, то про що, урешті-решт, могли їй розповісти німотні марки, які продовжували залишатися хіба колишніми суперниками, як і вона, ошуканими смертю, уже майже розбитими на лоти на шляху до невідомої кількості нових господарів?
Усе ставало дедалі серйознішим, через передчуття, яке виникло завдяки листу від Мучо або через той вечір, коли їх з Метцґером занесло до чудернацького бару, відомого як «Кінескоп». Потім вона не могла пригадати, що саме сталося спершу. У самому листі не було нічого особливого — він надійшов у відповідь на одну з її періодичних, безладних чи не дуже, записок, які вона надсилала йому двічі на тиждень й у яких вона не зізналася про той епізод з Метцґером, бо відчувала, що Мучо якось і так дізнається. А відтак на танцюльках студії звукозапису КЯУХ знову позиратиме вздовж блискучої підлоги спортзали, де в одній з велетенських замкових шпарин, намальованих на баскетбольному майданчику, видивиться її, ту, яка недоладно вимахуватиме руками, ніби вертикально пливучи на спині, і яку підбори робили вищою на дюйм за будь-якого хлопця, сімнадцятирічна Шерон, Лінда чи Мішель, про яку відомо, що вона в темі, чиї оксамитові очі врешті-решт, за статистикою, здибаються з очима Мучо та зреагують у відповідь, і тоді все станеться буденно, як воно буває, коли дізнаєшся, що не можеш зі своєї законослухняної голови викинути незаконне розбещення малолітньої. Їй була знайома ця схема, бо таке вже траплялося кілька разів, хоча заради справедливості треба сказати, що насправді Едіпа про це згадувала лише раз, теж десь о третій ранку, коли те питання ніби впало з темного світанкового неба: а чи не турбує його Кримінальний кодекс. «Звичайно», — відповів Мучо незабаром, і на тому все; та вона, здавалося, вчула ще щось у його тоні, щось середнє між роздратуванням і мукою. Тоді вона подумала, що, можливо, це роздратування є наслідком якогось вчинку. Вона колись теж була сімнадцятирічною, готовою сміятися майже над будь-чим, аж тоді усвідомила, що її здолали ніжністю, назвімо це так, якій вона так ніколи цілковито і не відкрилася, щоб остаточно не загрузнути. Це стримувало її від подальших запитань. Як і у всіх пояснень, чому вони не можуть знайти спільної мови, у цього теж був доброчесний мотив.
Коли надійшов лист, напевно, саме інтуїція, яка підказувала, що у ньому не буде жодних новин, змусила Едіпу уважніше оглянути його ззовні. Спочатку вона нічого не помітила. Це був звичайний конверт від Мучо, відправка з поштового відділення, звичайна марка авіапошти, ліворуч від погашення — поставлена урядом блямба: «ПОВІДОМЛЯЙТЕ ПРО ВСІ НЕПРИСТОЙНІ ЛИСТИ СВОЄМУ ПОШМАТАЙСТРУ». Прочитавши листа від Мучо і занудьгувавши, вона знову заходилася його проглядати, щоб перевірити, чи немає там яких непристойностей.
— Метцґер, — спало їй на думку, — а що таке «пошматайстер»?
— Майстер у посудомийні, — авторитетно відповів Метцґер з ванної кімнати, — відповідальний за всякі важкі шмаття, паровики, канонерки, голландські пічки…
Вона жбурнула в нього бюстгальтером і сказала:
— Я маю повідомляти про всю непристойну пошту моєму пошматайстру.
— Це у них друкарська помилка, — сказав Метцґер, — трапляється. Клацнули не ту клавішу, розумієш?
Мабуть, це було того ж вечора, коли вони натрапили на «Кінескоп», бар поруч з дорогою на Лос-Анджелес, неподалік від заводу «Йойодини». Цього вечора, як і завжди, «Палати Ехо» ставали просто нестерпними — чи то через застиглість басейну і порожні вікна, що блимали на нього, чи то більше через підлітків-вуайєристів, які всі мали копії запасного ключа Майлза, тож могли заскочити їх за будь-якими химерними сексуальними ігрищами. Дійшло до такого паскудства, що Едіпа з Метцґером взяли за звичку перетягати матрац до гардеробної, де Метцґер потім пересував до дверей комод, витягав звідти нижню шухляду та клав її зверху, встромляв ноги у вивільнений простір — єдиний спосіб для нього повністю випростатися у цій комірчині, але тут він зазвичай геть втрачав інтерес до справи.
«Кінескоп» виявився місцем, де збиралися працівники, що складали електроніку на «Йойодині». Зелена неонова вивіска ззовні була дотепно зроблена у вигляді екрана осцилоскопа[50], яким плив вічно мінливий танок фігур Ліссажу[51]. Як виявилося, того дня видавали платню, і всередині всі вже були напідпитку. Роззирнувшись на ходу, Едіпа і Метцґер знайшли столик у глибині. Матеріалізувався висхлий бармен у темних окулярах, і Метцґер замовив бурбон. Оглядаючи бар, Едіпа занервувала. Із відвідувачами «Кінескопа» було щось вочевидь не так: усі вони були в окулярах і мовчки витріщалися. Хіба що за винятком двох-трьох поблизу дверей, які брали активну участь у конкурсі носодлубання, спостерігаючи, як далеко вони зможуть вистрілити через кімнату отриманим результатом.
Раптом з чогось на кшталт музичного автомата в дальньому кінці кімнати вихопився хор гуків і йойків. Усі облишили балачки. Бармен з напоями позадкував навшпиньки.
— Що трапилося? — прошепотіла Едіпа.
— Це Штокгаузен[52], — поінформував її сивобородий, який шарив. — Ці ранні чуваки угорають від «Радіо Кельн». Пізніше вже реально відірвемся. Шариш, ми єдиний бар у цьому районі, що гне строгу лінію в плані електронної музики. Завалюйте сюди щосуботи, тут з опівночі у нас «Синусоїдний Сейшн», це туса наживо, камради з усього штату завалюють поджемити — Сан-Госе, Санта-Барбара, Сан-Дієґо…
— Наживо? — спитав Метцґер, — електронну музику, наживо?
— Вони записують усе на плівку, тут, наживо, братан. У нас тут ціла кімната, забита всіма цими аудіоосциляторами[53], модуляторами для імітування звуку пострілів, контактними мікрофонами, у нас є все, чувак. Це якщо ти не взяв свої цимбали, шариш, але якщо є поняття та бажання поугорать з іншими котофанами, то тут завжди щось знайдеш.
— Не сумніваюся, — сказав Метцґер, виграючи усмішкою Малюка Ігоря.
Молодий доходяга у водостійкому одязі ковзнув у крісло навпроти них, відрекомендувався Майком Фалопяном і почав пропагувати організацію під назвою «Спільнота Пітера Пінґвіда».
— Ти з якогось із тих шизанутих правих об’єднань? — запитав дипломатичний Метцґер.
Фалопян кліпнув:
ebooksa