Виголошення лоту 49

— Певна, наша порівняно з тією — ніщо, — сказала Едіпа, якій уже вдалося перевернутися, — так чому б вам усім просто, ну той, не піти звідси. І заспівати. Без романтичної музики нічого не вийде. Заспівайте нам серенаду.

— Може, пізніше, — сором’язливо припустив інший «Параноїк», — ви приєднаєтеся до нас у басейні.

— Залежить від того, як гаряче буде тут, банда, — весело підморгнула Едіпа. Під’єднавши подовжувачі в усі наявні у кімнатах розетки та вивівши їх жмутом з вікна, дітлашня один за одним вийшли.

Хитаючись, Метцґер допоміг їй звестися на ноги.

— Ще пограємо у «Стриптиз Боттічеллі»? — У кімнаті горлала телевізійна реклама турецької лазні у центрі Сан-Нарцисо, хоч би де був той центр, яка називалася «Сераль Гоґана».

— Це теж власність Інверариті, — зауважив Метцґер. — Знала?

— Садист, — заволала Едіпа, — скажи це ще раз, і я насаджу тобі телек на голову.

— Ти справді навіжена, — усміхнувся він.

Але насправді вона не була такою. Едіпа сказала:

— А що, у біса, не його власність?

Метцґер вигнув брову:

— І не кажи.

Але якщо вона й збиралася щось сказати, то вже не змогла, бо надворі у тремтливій повіні густих гітарних акордів усі гуртом заспівали «Параноїки». Їхній ударник небезпечно вмостився на трампліні для стрибків, решти ж не було видно. Метцґер підійшов до неї ззаду з наміром стиснути руками її груди, та через увесь той одяг не зміг їх одразу знайти. Вони стояли біля вікна та слухали спів «Параноїків».

Серенада

Ліг і бачу місяць я Над самотнім морем сяє, Бачу — тягне він приплив, Ковдрою вкриває, Тихий і безликий місяць Пляж зайняв в цю ніч, Є лиш спогад днів, І тіні знак зсірів, і місяць білий віч-на-віч. А ти самотня у цю ніч І самотній я, облиш, Самотнє дівча у самотній кімнаті, так, це все, що я можу знати, Плач самотній стиш. Як прийти й тебе знайти і віддати в сіру ніч? Де місяць і приплив, й де шлях я загубив, й де темно зусібіч. Ні, я маю бути сам, Поки не впокорить; Хай-но візьме місяць, небо, і пісок, і самотнє море. І самотнє море… і т. д. [Затихає]

— Що далі? — жваво стріпнулася Едіпа.

— Перше запитання, — нагадав їй Метцґер. Із телевізора загавкав сенбернар. Едіпа глипнула і побачила Малюка Ігоря, замаскованого під турецького хлопчика-жебрака, що ховався з собакою біля декорації, яка їй видалася Константинополем.

— Інша рання плівка? — спитала вона з надією.

— Такі запитання не допускаються, — сказав Метцґер. Наче жертовне молоко для садового гнома, «Параноїки» поставили пляшку «Джека Деніелза» біля одвірка[49].

— Ух, — сказала Едіпа. Вона налила собі випити. — Малюк Ігор дістався до Константинополя в тій гарній субмарині «Жюстін»?

— Ні, — заперечив Метцґер. Едіпа зняла сережку.