І не лишилось жодного

— Я добре готую, — сказала місіс Роджерс. — А мій чоловік — майстер на всі руки. Та я не очікувала, звісно, що приїде стільки гостей.

— Але ви впораєтеся?

— Звичайно, міс. Та якщо тут часто буватимуть такі великі компанії, можливо, місіс Оуен погодиться найняти додаткову прислугу.

— Сподіваюся, — сказала Віра.

Місіс Роджерс повернулася до виходу. Її ноги безшумно рухалися по підлозі. Вона вислизнула з кімнати, як тінь.

Віра підійшла до вікна й сіла на підвіконня. Вона трохи розхвилююся. Усе це здавалося дещо дивним. Відсутність Оуенів, бліда, схожа на примару місіс Роджерс. А гості! Так, гості також були дивними. Надзвичайно різношерстий люд.

Віра подумала: «Шкода, що я не познайомилася з Оуенами раніше… Якби ж то дізнатися, що це за люди».

Вона піднялася і почала неспокійно ходити кімнатою.

Розкішна спальня, декорована в сучасному стилі. Сірувато-білі килимки на лискучій паркетній підлозі, стіни пастельного кольору, велике дзеркало, оточене лампочками. Камінна поличка не прикрашена нічим, окрім велетенської брили білого мармуру у вигляді ведмедя, сучасна скульптура із вмонтованим у ній годинником. Над нею, у блискучій хромованій рамці був квадратний пергамент — вірш.

Вона стала перед каміном і прочитала його. То була стара дитяча лічилка, яку вона пам’ятала з дитинства:

Десять солдатиків за вечерю сіли,

Удавився враз один — дев’ять залишилось.

Дев’ять солдатиків пізно спати вклались,

Не прокинувся один — вісім їх зосталось.

Восьмеро солдатиків Девоном гуляли,

Один з них не повернувся — семеро зосталось.

Семеро солдатиків дрова рубали весело;

Зарубали одного — лишилося шестеро.

Шестеро солдатиків гралися на пасіці.

Враз одного вжалив джміль, і зосталось п’ятеро.