І не лишилось жодного

«Вирішено, сьогодні ввечері я забуду, що мені потрібно повертатися на Гарлі-стрит, у Лондон, до всіх тих звичних речей», — подумав він.

В острові відчувалося щось магічне, найперше слово, яке спадало на думку, — «фантастика». Втрачається контакт із зовнішнім світом, адже на острові власний світ. Світ, з якого, можливо, ніколи не повернешся.

Лікар Армстронґ подумав: «Моє звичне життя залишилося позаду».

І всміхаючись до себе, він почав будувати плани, фантастичні плани на майбутнє. Він усе ще всміхався, коли піднімався кам’яними сходами.

У кріслі на терасі сидів літній джентльмен, постать якого здалася лікарю Армстронґу знайомою. Де він бачив це жаб’яче обличчя, цю черепашачу шию, сутулу поставу — і ті маленькі вицвілі пронизливі очі? Звичайно, старий Ворґрейв. Він якось свідчив перед ним. Суддя завжди здавався напівсонним, та коли доходило до питання норми права, він був аж надто проникливий. Мав великий вплив на присяжних, казали, що він запросто керував їхніми мізками. Кілька разів йому вдалося вибити з них несподіваний вердикт. Його називали «суддя-кат».

Цікаве місце для зустрічі з ним… Тут… у такій глушині.

VII

Суддя Ворґрейв задумався.

«Армстронґ? Пам’ятаю, як він свідчив за кафедрою у суді. Дуже точно та обережно. Усі лікарі — кляті придурки. А особливо з Гарлі-стрит».

Його думки з неприязню зосередилися на нещодавній розмові, яку він мав на цій самій вулиці з улесливим типом.

Уголос він промовив:

— Напої у залі.

Лікар Армстронґ зауважив:

— Спершу маю засвідчити свою повагу господареві та господині.

Суддя Ворґрейв знову заплющив очі, достеменно нагадуючи якусь рептилію.

— Ви не зможете цього зробити.

Армстронґ здивувався:

— І чому це?

Суддя відповів:

— Немає ні господаря, ні господині. Дуже цікава ситуація. Щось у цьому місці дивне.