І не лишилось жодного

Вони повільно проходжувалися вздовж скель, що нависали над морем. На заході сідало сонце. М’яке вечірнє світло огортало їх золотистою загравою.

Ураз Віра промовила з нервовим смішком:

— Шкода, що ми не можемо скупатися…

Філіп подивився на море. Раптом він сказав:

— Що це таке? Бачите? Біля великого каменя? Ні, трохи далі, вправо.

Віра придивилася.

— Схоже, то чийсь одяг.

— Якогось плавця, так? — Філіп засміявся. — Дивно. Мабуть, то просто водорості.

— Підійдімо й погляньмо, — запропонувала Віра.

— Це одяг, — сказав Ломбард, коли вони підійшли ближче. — Купка одягу. Он черевик. Ходімо, видряпаймося сюди.

Вони перелізли через каміння.

Віра завмерла.

— Це не одяг… Це чоловік…

Тіло застрягло між двома каменями, його викинуло сюди під час припливу.

Ломбард і Віра дісталися до тіла. Перевернули його.

Посиніле обезкровлене обличчя — страхітливе обличчя утопленика.

— Боже мій! Це ж Армстронґ… — вигукнув Ломбард.

Розділ шістнадцятий

I

Пройшла ціла вічність… Крутилися і вирували світи… Час застиг на місці… Усе завмерло на тисячу віків…