І не лишилось жодного

Добре, тепер усе скінчено. Вона подолала, перемогла найбільшу смертельну небезпеку. Завдяки своїй догадливості та проворності вона відплатила вбивці його ж монетою.

Вона рушила у напрямку будинку.

Сонце сідало. Небо на заході було помережане червоними та помаранчевими смугами. Красиво й спокійно…

«Можливо, усе це сон…» — подумала Віра.

Вона втомилася… жахливо втомилася. Її тіло боліло, повіки склеювалися. Більше не треба боятися… Можна спати. Спати… спати… спати…

Можна спокійно спати, оскільки вона одна на острові. Зоставили солдатика сумного і самотнього. Вона всміхнулася.

Вона увійшла в парадні двері. У будинку панував дивний спокій.

Віра подумала: «За звичних обставин ніхто не зміг би заснути в будинку, де покійники майже в кожній кімнаті!»

Можливо, варто піти на кухню і приготувати собі щось поїсти?

Вона завагалася, а тоді вирішила відмовитися від ідеї. Вона була надто втомлена…

Вона зупинилася біля дверей їдальні. Посеред столу й досі стояли три маленькі порцелянові статуетки.

Віра розсміялася:

— Ви відстали від часу, любі мої.

Вона взяла дві фігурки й викинула їх через вікно. Вона чула, як вони розбилися об кам’янисту долівку тераси.

Останню статуетку вона підібрала й тримала у руці.

— Ти можеш піти зі мною. Ми перемогли, мій любий! Ми перемогли!

Від сутінкового світла у залі ледь виднілося.

Віра, затиснувши в руці маленького солдатика, почала підніматися сходами. Повільно, бо її ноги уже ледве пересувалися.

«Зоставили солдатика сумного і самотнього». Як там закінчувалося? Так! «Він одружився й не лишилось жодного».

Одружився… Смішно, раптом їй здалося, що в будинку був Г’юґо…