І не лишилось жодного

Ломбард повільно промовив:

— Це просто нерви.

Віра із запалом допитувалася:

— То ви також це вже відчували?

Вона затремтіла. І нахилилась ближче.

— Скажіть мені… ви не думаєте… — вона замовкла, а тоді продовжила: — я одного разу читала розповідь… про двох суддів, що прибули до маленького американського містечка… із Вищого Суду. Вони здійснили акт правосуддя — абсолютного правосуддя. Тому, що… вони були зовсім не з цього світу…

Ломбард підвів брови:

— Небесні гості, еге ж? Ні, я не вірю у надприродне. Ця справа — дуже людська.

Віра промовила тихим голосом:

— Деколи… я не так у цьому впевнена…

Ломбард глянув на неї. Він промовив:

— Це — сумління… — помовчавши трохи, він дуже тихо спитав: — То ви таки втопили ту дитину?

Віра із запалом заперечила:

— Не втопила! Не втопила! Ви не маєте жодного права таке казати!

Він легко засміявся.

— О так, утопили, моя люба дівчино! Не знаю чому. Не можу собі уявити. Напевно, до цього був причетний якийсь чоловік. Це так?

Раптове відчуття кволості, неймовірної втоми заповнило кінцівки Віри. Вона глухо промовила:

— Так… був причетний чоловік.

Ломбард м’яко сказав:

— Дякую. Це те, що я хотів знати…