Марвіна знову кашлянула, цього разу коротко й сердито. Мельхіор побачив, як Аманда наближається до воріт. Вона підняла руку й погладила його обличчя кінчиками пальців; його губи вперлися в її холодну руку, її дотик пронизав його переможним болем. Уперше Аманда торкнулася його тепло й з розумінням. Радісна туга злилася з болем, викликаним її останніми відчайдушними словами. Ім’я черниці замерло в нього на губах, коли він побачив тьмяну постать сестри Марвіни, що поспішала до них. Марвіна щось сказала здушеним голосом і швидко потягла сестру Аманду за собою. Дві черниці зникли в темряві, їхні ряси майже сердито шкрябали по траві. Скрипнули двері, клацнула засув. Залишилася порожнеча, наполовину чутне шепотіння ночі, важкі хмари над головою Мельхіора.
Наступного ранку Тетьє почав класти дах на простому, але міцному брусі, щоб замінити згорілу частину дому Мельхіора. Художник передавав йому шиферні плитки. Час від часу безхатченко кидав на нього таємні погляди. Він був на диво веселий, балакучий і завжди вигадував нові жарти. Мельхіор усміхнувся, не слухаючи, що йому розповідав Тетьє. Той сидів верхи на пропахлих смолою дерев’яних кроквах і твердою рукою клав дошки на поперечини — певно, колись він допомагав покрівельникам або часто спостерігав за їх роботою. Після однієї-двох годин жартів він нарешті закрив рота й перейшов на свист; звучали старовинні мелодії, вулична пісні - одна за одною. Час від часу він зупинявся, просив у Мельхіора глечик води і повними ковтками втамовував спрагу. Аж по обіді він замовк, став мовчазним, як і Мельхіор.
Цілий день художник чекав сутінків, але поки Тетьє прибирав залишки вечері, Мельхіор упав на ліжко й заплющив очі. В домі пахло деревом, свіжим розчином і шифером; і коли художник заплющив очі, у нього склалося враження, що це якийсь інший будинок, дивний, майже моторошний. Його кінцівки були втомлені, важкі, як свинець. Він уже не міг розплющити очей, під повіками спалахували швидкі й суперечливі образи, які він гнав останніми зусиллями волі, а ті поверталися все наполегливіше, були більш злими і настирливими. Це була лихоманка, яка наростала в ньому, але він уже не усвідомлював цього. Йому здалося, що він стоїть біля огорожі монастиря, побачив Аманду, яка вийшла з дверей у яскравому місячному світлі. На траві в місячному світлі лежали старі й поранені, сміючись і кричачи Аманді: "Єретик знову прийшов!". Він був готовий взяти черницю на руки й підняти її, але десь між воротами й дерном, що блищав у місячному сяйві мов вода каналу, Аманда згасла, розчинилася у світлі, а хворі й старі розмахували перев’язаними кінцівками, сміючись, одні зривали закривавлені бинти, інші наслідували їх приклад. І Мельхіор побачив, що вони зовсім не поранені й не обгорілі, а тільки прикидаються. Тільки в одного з них справді був опік, який спотворив його обличчя; він був у чернечій ризі й виглядав знайомим Мельхіорові. Усі, крім цього, перетворилися на очах у Мельхіора на старих, добре відомих чудовиськ: на гадюк і плазунів, на напівлюдей-напівжінок, на гідроцефалів з риб’ячими хвостами, лускатими лапами і колючими плавниками — усе це кололо, гарчало й гавкало, кусаючи один одного, звивалися в хтивому, товаристві, в якому не було і крихти любові. Мельхіор, не в силах поворухнутися, побачив Аманду, що стояла серед них; вона збиралася кинути свою рясу. Він хотів заплющити очі, звивистий рій палав жаром, він чув, як Аманда сміється, він чув, як вона кликала його ім’я, але її голос звучав сумно й огидно, як голоси жінок, які кличуть чоловіків із відчинених дверей. Хтось владно сплеснув у долоні: Карл ван ден Кауденберг вступив до величезного кола місячного світла і в натовп чудовиськ. Він стояв, а його обличчя спотворювала чорна, вирізьблена пиха. Тоді відьомський шабаш побляк. Аманда втекла, Кауденберг розчинився в зеленій холодній місячній хмарі. Мельхіор і далі горів у гарячці; це ненависть до таємного короля, який осквернив його любов, змусив її зникнути в порожнечу.
Двічі по двадцять чотири години Мельхіор лежав хворий. Тетьє час від часу оглядав його, клав біля ліжка хліб і м"ясо. Мельхіор відштовхував їжу, більше пив, а безхатченко терпляче бігав з глечиком і чашками.
Увечері другого дня хвороби, коли Мельхіор встав і почав одягатися, Тетьє Роен одразу ж з"явився в майстерні.
— Що ти робиш, майстре?
Мельхіор підперезався поясом і, сівши на край ліжка, нахилився, щоб підняти чоботи.
— Мені треба йти, Тетьє.
Малий пройдисвіт схилив голову набік.
— Отже, ти хочеш піти до монастиря францисканок?
— Ти маєш щось проти? — запитав Мельхіор.
Тетьє знизав плечима.
— Тільки те, що ви хворі.
Мельхіор коротко засміявся.
- Так, друже, хворий тривогою. Хворий на невизначеність.
Тетьє кивнув і застібнув каптан.
- Я йду з вами!
- Ти завжди відпускав мене самого, і це вірно, — відповів Мельхіор. – Там я з кимось зустрічаюся.
Тетьє безсоромно засміявся.
ebooksa