— Мені слід було зробити це раніше, чи не так, Тетьє? — сказав художник ніби на виправдання.
- Більшість містян були швидшими за вас, це правда, - відповів жебрак, - але ми їх наздоженемо, якщо дозволите.
Мельхіор давав Тетьє гроші, давав не раз, хоч мав погане передчуття, що дошки й бруси, навіть цегла, яку Тетьє, худий і жилавий, як солдатський кінь, тягнув додому, наполовину позичені з впевненістю в майбутньому. і в ім"я милосердного Бога. У нього склалося враження, що Тетьє, оскільки в нього в кишені були гроші, більше пахло пивом і медом, що він дозволив без бурчання, і він не сказав ні слова, коли молодий гуляка пішов з роботи на годину чи дві. Але незабаром до нього прийшло інше припущення: що Тетьє частиною грошей, виділених на будівництво будинку, а тут і там своєю працею допомагає своїм давнім друзям із бідної околиці, які, по можливості, розчищали завали старих халуп, щоб на їх місці побудувати нові, ще більш огидні ями з глини та сміття. Тому стіни будинку Мельхіора росли повільніше - він це пережив. Добре було працювати з молотком і кельмою в руках; час від часу йому допомагав тесля на тій самій вулиці, і час від часу його докоряв за незграбність Тетьє, який виявляв грубу, але незаперечну майстерність у поводженні з твердим будівельним матеріалом і значно перевершував Мельхіора у винахідливості. Праця приносила певну втіху, яку Мельхіор знав і сподівався; увечері кинула його знесиленого на ліжко і нарешті втішила сном. Але вона не примирила його з відштовхуванням.
Також на власні очі він побачив пароха Кальса на вулиці. При вигляді змарнілої, висохлої та скаліченої постаті в темно-фіолетовому плащі, він відчув, незважаючи на блискуче вишукане розп’яття, якесь презирство, змішане з жалем, і лише невеличким відтінком ненависті. В перший раз Кальс його не помітив. Але невдовзі, вже подалі від його будинку, парафіяльний священик проїхав повз Мельхіора, і до співчутливої презирства додався подив. Мавпа єпископа сидів на поні, який, мабуть, повинен був замінити пару здорових ніг. Вони з Мельхіором були на вулиці в промені восьми-десяти кроків самі й мовчки дивилися одне на одного. Парох штовхнув свого поні ногою, щоб швидше й без привітання проїхати повз Мельхіора, і художник теж не привітався зі старим священиком-калікою. Художник ще довго здивовано дивився йому вслід; пропустивши того, він відчув, що вузька спина каноніка напружилася, наче хотів озирнутися. Це була їхня єдина близька зустріч. Удень Мельхіор мурував цеглу, з’єднував крокви та дошки, його думки були з Амандою. Увечері він був надто втомлений, щоб вийти з дому, іноді сон приходив до нього в будь-якому місці. Але коли місяць знову почав сходити, здивований своїм спокоєм, він, як і раніше, стояв у монастирському саду. І знову пізнім літнім вечором чув квакання жаб — прокляту, глузливу пісню. Роса в сіруватих віночках лежала на траві. Місяць був позаду нього, і Мельхіор бачив, як окутаний туманом півмісяць повільно піднімався на небі; у його напівсвітлі всі предмети ставали тьмяними і ледь помітними.
Туга й самотність Мельхіора текли до низької широкої фортеці тіней, сповненої ворожнечі, де його кохана жила, як ув"язнена. Йому здавалося, що ув"язнена належить до світу поза мурами, йому, Мельхіору. Її треба було звільнити. Коли він відчував неохочу тишу перед собою і дивився в темряву монастирського саду, то не сумнівався, що черниця бажала звільнитися. Її ім’я зависло в нього на губах, коли він почув шелест чорної тіні за спиною на траві, де було кілька кущів ліщини. У нього багато разів раніше були галюцинації, породжені його власними бажаннями та мареннями, але цього разу він упевнено побачив, що ця ніжна безформна тінь була людиною. Він притиснувся обличчям до перехрещених стовпів паркану, доки не стало боляче. Тінь ніби ворухнулася, а потім знову завмерла. Мельхіор прошепотів: "Це я, Мельхіоре, чекаю тут багато вечорів". Тінь залишалася нерухомою. Мельхіор злякався, що це може бути кущ, який розгойдав вітер. Але це не міг бути хтось інший, крім Аманди: інша сестра підійшла б, відповіла б йому, може, навіть вилаяла б. "Це я, — рішуче повторив він, — поговори зі мною, Амандо!".
Тепер він знав, що людина справді існує. Тінь знову відповзла в темряву, клацнула дверна ручка.
Мельхіор дивився на порожнє місце, яке лежало в півтемряві місяця, де стояла фігура. Він протистояв непереборній спокусі вигукнути ім’я Аманди вголос, благати: "Не йди!". Він був засмучений і щасливий. Смертельно змучений від туги й очікування, художник пошкандибав додому й упав на ліжко.
Наступного дня, під час праці, Мельхіор переважно сидів без діла й мовчав, тримаючи в інструмент, яким не скористувався, опустивши голову на груди. Тетьє не лаяв його, не починав сварки. Увечері Мельхіор знову стояв біля стіни монастиря. Він волів би більше світла, але небом повільно рухалися великі хмари, тривога то яскравішого, то похмурішого мороку посилювала тривогу Мельхіорової уяви й бажань. Знову він довго стояв перед садом, повним темного, невизначеного гомону. Раптом художник виразно почув, як відчинилися двері; у хвилях напівтемряви й сутінків, що швидко змінялися, він побачив чорну постать, що прямувала до нього через галявину. Це була черниця, але замість білого корнета її голова і плечі були оповиті чорною плащаницею, яку носять жінки в скорботі. Побачивши її, голос не хотів слухатися його:
— Аманда, — сказав він. - Його серце билося, як молот, спина була крижаною від поту. - Аманда, ти знала, що я повернуся? - Фігура відповіла не відразу. Її мовчання й нерухомість, а також непевність неспокійної ночі на мить створили в нього враження, ніби він живе мрією — мрією, яка може стати загибеллю, мрією, яка може стати благословенням. — Поговори зі мною, Амандо, — благав він.
Нарешті закута постать ворухнулася, ніби шукаючи слова. Голос черниці тремтів:
— Вам більше не можна сюди не приходити, майстре Мельхіоре. Кажу вам і попереджаю — це принесе нещастя.
Мельхіор майже не звертав уваги на ці слова, справжня близькість її голосу тішила його, цей голос був сполучною ланкою між ним і обожнюваною тінню, яка, здавалося, тремтіла від страху.
— Жодного нещастя, Амандо, — сказав він, хоча його голос тремтів, як і її. - Тепер, коли ти знаєш, що я тут, є тільки надія.
Легкий шелест, ніби вона похитала головою.
— Те, що ви робите, пане Мельхіоре, не повинно бути, не може бути. Можу тільки попередити: ви маєте іти, майстре, а я не можу більше тут залишатися і не можу більше сюди приходити.
Мельхіор засміявся, не звертаючи уваги на її слова:
— Чому ти називаєш мене майстром? Я Мельхіор, людина, яка схиляє перед тобою коліна. Поговори зі мною, з Мельхіором, коли я розмовляю з Амандою. Що я зробив не так? Невже я злочинець у твоїх очах? - Він широко розплющив очі, хмари розійшлись, і на мить на небі яскраво й спокійно засяяв півмісяць. Черниця побігла назад через галявину. Мельхіор бив кулаками по дошках огорожі. — Я прийду ще, Амандо! - Невидимі двері скрипнули, потім обережно зачинилися. Мельхіор повторював пошепки: "Я прийду ще...". Йому хотілося сміятися і плакати, близько до неба і близько до безодні.
Також наступного вечора, після дня важкої праці, переплетеного зі сліпими мріями, він знову опинився біля паркану. Черниця не з’явилася і на третю ніч. Місяць зійшов, став великим і круглим, як осінній плід у своїй жовто-червоній повноті. Перед очима Мельхіора те, що було видиме, дедалі чіткіше розділялося на світло й темряву. Крізь траву він міг побачив маленькі дверцята, через які Аманда входила й виходила. Його погляд зупинився на розпливчастому контурі прямокутника, наче дивлячись і бажаючи, він міг відвести засув і виманити свою кохану, незважаючи на застереження розуму, що він побачить її не раніше наступного молодого місяця. Але розум був безсилий зупинити його; щовечора він виходив з дому і ставав на посту біля задніх воріт монастиря.
Молодий місяць приніс ночі, повні хмар і шепоту – ночі, про які молився Мельхіор. Видимість предметів розпливалася в мороці й вітрі бабиного літа, мрійники й волоцюги зникали з нічних вулиць; множилися невизначені голоси — птахів, дерев, тварин, що кралися своїми стежками. Мельхіор стояв і чекав. Так він міг чекати годинами. Мабуть, було вже за північ, коли двері, тепер знову потоплені в темряві, злегка скрипнули. Мельхіор завмер, коли наблизилися дві тіні. Одна зупинилася, друга повільно наблизилася до нього, так повільно, наче борючись з невидимим опором, і Мельхіор збагнув, що це могла бути тільки його кохана.
Вони стояли одне перед одним, Аманда цього разу ближче, ніж раніше. Під чорною хусткою на голові черниці він бачив її обличчя, як тьмяну сяючу пляму.
ebooksa