Диявольскі почвари

Мельхіор сидів на кухні, де Ірмлінда покинула вогнище і роботу. Лише ввечері вона, важко дихаючи, схвильована й розпатлана, увірвалася, приносячи переможну звістку: міська варта вигнала орди з Гелдерна, гонець капітана Вальсхоорна вже в місті. Не минуло й півгодини, як Мельхіор почув спів солдатів, що поверталися в місто, музикантів, які їх супроводжували, удари в барабани щоразу, коли закінчувався куплет. Люди на вулицях сміялися і аплодували солдатам, шум не стихав аж до пізнього вечора. Здавалося, всі вважали перемогу над іноземними мародерами незмірним щастям. То чому ж вони з такою байдужістю терпіли рідних розбійників?

Дуже часто Мельхіор тепер сидів на кухні або, якщо світило сонце, на задньому дворі; його цегляна стіна, вид на дахи, ринви та старі фруктові сади сусідніх будинків і ділянок нагадали Мельхіорові його старий сад . Тут росли левині зіви і множилися бур"яни, Мельхіор не дозволяв їх полоти. Сидячи тут, він чув голоси й гомін із сусіднього монастиря, метушню черниць, спів францисканок вранці й увечері. Звуки більше не змушували його страждати. Сівши на дерев"яний табурет, він заплющив очі і дозволив сонцю зігріти його. Власне, він мав сидіти за мольбертом і малювати Болото, навіть середня частина ще не була готова, на ній ще не було дітей... Йому знадобилося багато часу і самоподолання, щоб добратися наверх до майстерні, змочити засохлі фарби, взяти пензель у свою неохочу руку. Спочатку він хотів намалювати дітей на краю диявольського болота, які наївно спостерігають за ярмарком і сміються з пустощів натовпу. Він хотів представити їх у монастирях Вавилонської вежі такими, якими він знав їх з вулиці. Але тепер, коли він сидів перед картиною, йому здалося, що велика лихоманка, яка доводила дорослих до божевілля, охопила й дітей. І вони вже не були здорові духом і тілом. Він намалював їх із тихими, благоговійними, приємними личками, але їхні тіла були жахливо спотворені: у одних була одна рука, у одних — одна нога, у третіх не було рук і вух. У деяких на головах і плечах сиділи чорні, блискучі, горді ворони. Він малював, кульгаючи, з перервами, поки сам не міг стерпіти вигляду дітей-калік, і знову спускався вниз, до брудної й завжди зайнятої Ірмлінди, до кухонного вогнища чи до сонячного садка.

Своїх друзів він бачив усе рідше, все більше їх відходило назавжди, а тим, хто залишився, мало що було розповідати. Леонард більше майже не з"являвся, він уже був настільки глухий, що йому було важко повідомити щось важливе. Останньою новиною, яку він приніс Мельхіору, була звістка про смерть Кальскена. Благочестиво помер парох; він відчував, що кінець близький. Навколо смертного ложа зібралися каноніки, священики та сповідники, його освятили святими таїнствами, було багато свічок і молитов. Вся гострота і суворість вмираючого вщухли, повідомив Леонард. Відчуваючи наближення своєї смерті, парох наказав одягнути себе в найскромнішу сіру сутану і тихим, але чітким голосом сказав, що просить вибачення у всіх, кого він коли-небудь образив, і так само прощає всім, хто був проти нього. Мельхіор усміхнувся — остатній час він рідко усміхався:

— Я теж належу до тих обраних? — скрикнув він.

І Леонард суворо посміхнувся, хоч і не зрозумів Мельхіорових слів.

Через п"ять-шість тижнів з"явився Гіслійн Анкертс; він трохи посидів біля Мельхіора, сумно відпив кілька ковтків вина, яке Мельхіор завжди тримав для нього напоготові, і через деякий час, поки дві сльози текли по його тонких, як папір, щоках, сказав:

— Леонард теж уже помер.

Часом Мельхіор все-таки заходив до майстерні і, за давнім звичаєм, сідав перед Болотом із двома порожніми світлими дошками бічних стулок, але малював їх лише в думці. Він добив їх всемогутньою рукою фантазії, потираючи власні пазуристі пальці. Він бачив селян-повстанців із начепленими на древках для прапорів сорочками, одні з символікою — сиром і хлібом, інші — селянськими чоботами. Без страху вони наступають проти броньованих, синіх, як шершні, військ імператора. Їхній ватажок носить капелюх з обгризеними щурами крильцями, а під ним — смуглява борода, вкрита щетиною, сміливе обличчя Тетьє Роена; він звертається до своїх людей і каже: "Ось іде озброєний загін! Не бійтеся цього натовпу!". Його люди, селяни й жебраки, брязкають косами, ціпами й мотиками. А коли триптих закритий, зовнішні стулки показують краєвид повного літа. У повітрі тиша і золотисте сяйво, де-не-де росте якась кумедна іноземна трава, на якій сидить метелик кольору ірису та бурштину завбільшки з долоню. У цьому краєвиді сидить відлюдник, його босі ноги занурені в теплий пісок, на його руці, тонкій темношкірій руці, повзає сонечко. Він схожий на одного зі своїх давніх друзів, Кіліаана або, точніше, на скульптора Леонарда чи Гіслійна Анкертса. Можливо, Мельхіор зміг би намалювати Кіліаан з вежею святого Андрія позаду, Ґіслійн, що ліпить троянди та лілеї з дорогоцінного металу, а собаку Колзуна, посаджено на гребінь колегії...

Частіше, ніж звичайно, Мельхіор сидів перед вікнами. Його погляд, спрямований у небо, часто відчував те саме почуття, яке охоплювало його, коли він уперше стояв тут, але тепер він більше не відчував запаморочення. На краю неба, з містом позаду, він був сам на сам зі зміною пір року. Попри всі грубі примхи і грайливі настрої, природа була впорядкованою і суворою, ніжною і непереможною. Він бачив, як все розквітало й в’януло, коли раптові зливи прокочувалися по вузькій смузі цегляних стін, розбиваючись об верхівки дерев і дахи, бризкаючи вологою. Він бачив, як наближається після обіденне сонце, викликаючи в уяві сяюче сяйво вечірнього неба. Темні ночі змінювалися зоряними, осяяними місячним світлом. Прохолода осені, морозна яскравість зимових днів, небо синє, як лід, зірки, гостріші за бургундські коштовності. А потім знову тихий гуркіт ранніх весняних ночей, тріск повік — ті стосунки, та непохитна постійність, що йде кудись у своїх перетвореннях — туди, де розриваються узи, де завершується дозрівання...

Одного такого сонячного дня Мельхіор довго сидів біля вікна, дивлячись на політ ластівок і голубів, а потім приніс картину з святим Франциском під відкрите вікно. Він дивився на намальованих ним пташок, що метушилися у своєму гарному барвистому оперенні навколо святого, довго дивився на них, а потім узяв пензель у руку.

- Летіть, летіть до неї, вона любила птахів, ви створені для неї!

Йому було важко тримати пензель у руці; повільно, з великою скорботою, він зафарбував дрозда і сову. Вони зникли з картини, залишивши лише п’ять піщинок і мізерний пучок трави.

Того року Мельхіор усунув одного за одним усіх птахів навколо святого Франциска. На порожні місця він умістив на картині щось інше — камінчик, трохи гравію, маленьку польову квітку. Він працював над цим із нескінченним, болісним терпінням, поки не залишився лише горобець. Він посміхнувся маленькій сірій пташці:

"Тепер усі інші з нею; горобець залишиться зі мною".

Він подивився на покинутого птахами Франціска. Деформованою, нещасною рукою він поманив його:

"Тобі подобалася Бідність, ти думав, що зможеш нею врятувати нас. Подивись, що з того вийшло, подивись, що власний жебрацький народ зробив із твоєї обітниці... Від них спасіння не буде.

Святий Франциск стояв нерухомо, худий і святий, все ще вірячи в те, у що Мельхіор давно не вірив. Люди - де люди? Усі сподівання, уся довіра світу були спрямовані на них.

Осінь того року, спекотна і суха, тривала довго. Дедалі частіше Мельхіор сідав на задньому дворі, де тепло продовжувалося, коли сонце оббігало будинок і зазирало у вікна майстерні. Спочатку Ірмлінда, стурбована, підходила до нього, коли він нерухомо сидів із заплющеними очима; вона належала до тих, хто боїться свіжого повітря і сонця. Але вона побачила, що Мельхіор не хворіє більше і що в ньому є життєрадісність і веселість, яких вона раніше в ньому не бачила. Вона приносила йому шматок хліба, розмоченого в молоці, мідії, тонко нарізане яблуко або кухоль пива і трохи розмовляла з ним. Вона була останнім, що залишилося в нього від людської вірності та зв’язку — особлива донька, яку він не вибрав би для себе, така ж чужа для нього, як і він, мабуть, був їй, — але невблаганний перебіг речей залишив їх разом. Вона хитала своєю скуйовдженою головою й складала руки під фартухом, коли він розповідав їй про свою молодість у цьому місті, про своє навчання у Майстра Волхвів, про Кіліаана Бора та про славетні дні Зелених Шапок; він також розповідав про перебування в Антверпені, про своє вимушене перебування в замку юнкера ван Пьєпенпооя, про його зоопарк і лабіринт. Про подальші події він завжди мовчав, хоча іноді розповідав здивованій маленькій економці про озеро й порт Антверпена, повний кораблів. Все, що відбувалося після повернення з Антверпена, він трансформував в картини. Події здавалися йому фігурами з картин і триптихів, сповненими власного життя, фігурами, які ласкаво вітали одна одну або прощалися одна з одною, — повнотою, яка десь мала своє продовження, своє розширення, хоча вже не потрібно було питати, хто саме все це створив.

Тож Мельхіор сидів у яскравості й теплі осені, якій не було кінця. Часом увечері, коли на фронтоні будинку, на західному краю неба, гасло світло, і здавалося, що вдалині струмує золотий і попелястий багрянець, Мельхіор чує тихий шелест під кропивою та лев’ячими зівами. Це їжачок пробирався крізь отвір у стіні, який, мабуть, висвердлив для кота колишній господар будинку. Мельхіор побачив, як наближається їжак; тварина майже безшумно доповзла по траві до порога чорного ходу; він винюхував щось їстівне і обходив хазяїна по великій дузі на зворотному шляху. Він приходив не кожен день. Мельхіор поставив для нього миску з молоком біля лави, де він сидів. Незабаром їжачок звик. Відтоді кожного теплого вечора він безстрашно підходив до Мельхіорових ніг, повільно, зосереджено пив молоко і їв крихти хліба. Після тог він трохи сидів нерухомо, так близько, що Мельхіор бачив, як у світлі вечірнього сонця на його голках роїлися черви. Але коли випадково наближалася Ірмлінда, їжак відразу зникав крізь дірку в стіні, так що Мельхіорові стало його шкода, і він благав Ірмлінду не спускатися в сад після вечірні.

Цілу осінь їжак гостював у нього; він пив молоко, сидів у траві й дивився на Мельхіора, міряв його цікавими й здивованими шахрайськими очима. Мельхіор знову дивився на їжака з тим ніжним співчуттям, з яким він ставився лише до найкращих друзів. Дні все ще були барвисті, довгі й теплі, сповнені чудового світла, яке радувало художника і дозволяло йому забути про свої болі. Вечорами, коли він, поївши на кухні, вставав і йшов у сад чекати їжака, всі запитання замовкали.