Диявольскі почвари

Староста озброївся помірною суворістю:

- Закон не може погодитися зі вбивством, незалежно від того, було воно навмисне чи ні, закон має йти своїм чином.

Мельхіор не відізвався, тож після кількох ввічливих слів на прощання староста покинув дім художника ще більш насуплений, ніж тоді, коли прибув.

Тіло Тетьє поклали в труну і виставили в парафіяльній церкві. Мельхіор туди не пішов, він лише дав Ірмлінді гроші на похорон. Гіслійн Анкертс і скульптор Леонард підтримували Мельхіора в день похорону. На цвинтарі зібрався натовп плакальниць — злидні з бідняцьких кварталів приходили юрмами. Мельхіор наполіг на тому, щоб поминки були проведені в пивній "Під поповим ложем" — у тій самій корчмі, де вбили Тетьє. Коли учасники поминок йшли туди, він сказав своїм друзям: "Це останні похорони, на яких я був — до власних". Вони хотіли забрати його додому; він відмовився, взяв Ірмлінду під руку й, хитаючись, попрямував до Валу Молотів, спираючись на вдягнену у траур вдову.

Того ж тижня Мельхіор із зусиллям витягнув окремі дошки незакінченого триптиха святого Франціска. Взяв до рук доску с птахами, змахнув з неї пил и з великим трудом підняв на мольберт. І поруч із блискучими витонченими птахами він намалював у піщаному куточку маленького, сірого, вірного й веселого горобця, він намалював його з краплею крові на грудях. Він довго працював над ним то правою, то лівою рукою. Того дня він вперше відчув біль і в лівій руці, вона його вже не слухалася. Він подивився на неї — вона все ще була струнка й схожа на ту, що була в нього завжди, а права була розпухла й скривлена. Скільки ще місяців, скільки ще років, доки ліва не буде виглядати так само?

Він поновив роботу над великою картиною Болота; тепер він нарешті знав, що хоче намалювати на крилах. Одне з них мало представляти новий Селянський Лабіринт, інше — нову Чорну Месу, оскільки старі картини були знищені великою пожежею. Але тепер він зобразить селян по-іншому: не як таких, на яких напали, які безпорадно здаються, а непокірними, що чинять опір, хоч насильство їх і розчавить. Жеребець володаря на вершині лабіринту, наляканий селянським опором, підніметься на дибки, імператор повисне в стременах. Мельхіор все обдумав подумки, і малював слухняною, тонкою, непошкодженою рукою. Він, Мельхіор Хінтам, як вершитель земного правосуддя, той, хто мститься за вбивства і муки приниженого народу, за всіх Тетьє і всіх Ірмлінд... мститься на картині. Він, хто знає, що переворот потрібен, хто чекає його перших ознак. Потрясіння не впаде з неба з білими сонмами ангелів, навіть якщо про це оголосять папи, кардинали і навіть єретики.

На міських валах біля свого дому художник востаннє зустрів Кальскена. Парох повільно накульгував, спираючись на тростину, а за ним йшли двоє послушників, щоб допомогти йому, якщо він послизнеться або впаде; вечір був надзвичайно гарний. Мельхіор човгав туди-сюди перед будинком; побачивши наближення священика, він зупинився. Вони дивилися один на одного, як і раніше пара ворогуючих, а тепер дряхлих собак. Кальскен зробив жест благословення.

- Дай мені побачити твою руку, — сказав він, — я чув, що у тебе подагра.

Мельхіор неохоче простяг свою криву руку:

- Бачу, Ваша Превелебність, — відповів він, — що аптекарі продають не тільки ліки.

Калськен підняв тонкий гострий вказівний палець.

— Ви помиляєтеся, майстре Хінтаме. Гадаю, ви розумієте, коли така відома людина, як ви, хворіє на хворобу, яка заважає їй займатися своєю професією, звістка про це проноситься нашим містом, як кур"єр. - Мельхіор мовчав, Кальскен розглядав його руку. - Ваші страждання хвилюють мене так само, як і вас, майсяре; власне, разом з капітулом я вирішив доручити вам виконання вівтарного триптиха для церкви святого Андрія. На жаль, ми розуміємо, що подагра завадила б вам виконати...

Мельхіор притис хвору руку до грудей і низько вклонився:

- Я можу повністю відтворити хід думок парафіяльного священика та капітулу, Ваша Превелебність... Найкращі вівтарні образи виготовляють у Генті та Брюгге.

Він ще раз уклонився, потім, обійшовши Кальскена та послушників, повернувся до будинку. Він усе ще чув безладний, уривчастий сміх мавпи єпіскопа, змішаний з постукуванням його тростини.

Він знову сидів у своїй майстерні і в думках вдруге малював свою Чорну месу — прощання з Кальскеном і йому подібними. Знову мали воскреснути ті ганебні боброголові священики з тілами змій і копитами, знову мали всі ті богослови без душі й совісті, з перевернутими требниками у руках, стояли біля свинячого вівтаря; знову над їхніми головами мало закритися жалюгідне небо, коли вони йшли в урочистій процесії зі святим оселедцем чи святою шинкою. Він перетворить їх на диявольських монстрів, які пропонують рай і скорочення мук у чистилищі для мертвої мамони, ніби вони могли змінити Божі вироки тут і будь-де. Де був їхній рай, де було їхнє пекло? Якщо він малює, як вони святкують жахливу месу, він малює частину пекла. Навіть пара на білому коні, чоловік і жінка, не могли уникнути їхнього сліпого, божевільного запалу; цих двох він також хотів намалювати, після Чорної Меси, вільних від помсти гончих собак, він хотів намалювати їх на блискучому білому коні — вони також сяючі, ніби носили в собі відблиск сонця. Вони сидять голі верхи, врятувавшись від полум"я багаття, рука чорноволосого чоловіка обіймає струнке, гнучке тіло світловолосої жінки, що скаче вгору, назустріч серафічному щастю.

Кожного дня, якщо дозволяла рука, Мельхіор сідав на табурет перед мольбертом з Багном. Центр картини рухався вперед дюйм за дюймом; з приходом зими йому все частіше доводилося переривати роботу, спускатися на кухню, сідати біля Ірмлінди й простягати руки до вогнища. Після смерті Тетьє вдова ще більше зблідла і зморщилася, як яблуко, що зимою висить на дереві. Її сором’язливість до господаря зникла, але Ірмлінда тепер теж не була балакуча. Весь час Мельхіор думав про картину. А коли потепліло, і його руки стали гнучкішими, він зашився назад у майстерню і розпалив вогонь у каміні. Він кашляв від сухого повітря, але принаймні міг малювати. Під його руками утворилася на картині юрба зневажених, навіть позбавлених спадщини велика течія знесла, але вони все одно трималися один за одного, коли могутні пани та дами вже тонули в болоті. Між ними та простолюдинами він змалював танець малолітніх, жебраків і сліпих, горбанів і прокажених, яким ніхто і ніколи не простягав руки допомоги.

Настала рання весна — зелені бурі й крик чапель у небі, роса й раптові зливи вночі; в такий день Мельхіор почув, як Ірмлінда кричала в майстерні:

- Банди з Гелдерна йдуть! Майстер Хінтам, барабанщик оголосив, що вони хочуть пограбувати місто!

І Мельхіор усвідомив, що останніми тижнями Ірмлінда постійно говорила про орди з Гелдерна, які розграбували землі Бургундії; на це він спокійно кивнув, наче це було цілком природно, щоб князі билися і грабували один одного за допомогою загонів найманців. У цю мить пролунав Ґроммерт. У поле вийшли війська міської варти, заграли далекі барабани й сурми. На валах неподалік лунали стривожені голоси, і багато людей стояли там й спостерігали. Мельхіор вийшов з дому; насилу, крок за кроком, просуваючись вперед. Звідкись за стінами фортеці він побачив герцогських солдат, що рухалися до річки. Дзвін замовк. У тиші низько літаючий каркаючий рій ворон плив до сусідньої сторожової вежі. Дорослі та діти почали кричати, що це провісники нещастя, і відлякувати їх камінням. Мельхіор засміявся; птахи здіймалися вгору й каркали в польоті навколо димаря і верхівками дерев, і спустився прямо біля колишнього місця. Вони були блискучо-чорні, сміливі, недосяжні; Мельхіор не бачив у їхньому наближенні нічого поганого. Він милувався птахами, які, коли їх відлякували, щоразу поверталися. Він відчував надто сильний біль і надто втомився, щоб протриматися більше години на своєму спостережному посту; здалеку, з боку селянських господарств біля річки, він почув гуркіт аркебузи, через деякий час там піднялися клуби диму — горіли садиби та млини.