Диявольскі почвари

Настав Великдень. Це був найбагатший в квіти Великдень, який Мельхіор переживав за останні роки. Шовковиста зелень перед міськими мурами, луки навколо сусідніх хуторів, фруктові сади, де міська варта вправлялася в стрільбі з короткого й довгого луків - усе було поцятковане білим, фіолетовим і жовтим кольорами. У міських садах серед паростей кущів виблискували підсніжники, дикий калган та дзвіночки. У Вербну неділю радісний дзвін дзвонів так переможно здіймався в синє небо, що все, що було живим, вилізло на вулицю. Мельхіор одягнув святковий одяг і пішов до своєї парафіяльної церкви. Двері були відчинені навстіж, сходи й підлога всипані свіжим зіллям. Утреня почалася хлоп"ячими голосами, схожими на звуки ніжних срібних ріжків. Стоячи в прикрашеному нефі, слухаючи й дивлячись, він зрозумів, як довго він не переступав поріг церкви і не відчував у цьому потреби. Сонце, кольори, натовп людей і все це побожне хвилювання викликали в ньому більше відразу, ніж радість. Навіть незвичайне світло, зітхання й крики, наполовину приглушені обітниці, що зривалися з вуст вірян, мали в собі щось гарячкове, що його пригнічувало.

Як і щороку, аматори організували виставу-похід - Вхід Ісуса до Єрусалиму. Цього разу – за бажанням пароха – Ісусом був літній чоловік, який був на Святій Землі і тому знав, в чому справа. Він був глухий, і двом апостолам довелося йти поруч з ним, щоб переконатися, чи не зісковзнув той з осла. Городяни – передусім діти, які бігали з пальмовими та зеленими гілками, жваві й грайливі, співали, трясли долоньками й вигукували: "Благословен, хто йде в ім’я Господнє!" З колегії, із ще недобудованого нефу, прикрашеного висіченими в камені листям, після меси назустріч процесії вийшли хористи, співаючи гімни і антифони. Позаду них, на прикрашеному зеленню помості, у столі і стихарі без єдиної плямочки, що сяяли дорогою вишивкою мов райські квіти, стояв парох Франц Кальс, який мав благословляти пальми. Його оточила юрба молодих і старих священнослужителів, усі в шовкових стихарях чи церемоніальних далматиках. Серед них, завдяки широким плечам і масивній постаті, виднівся патер Ейлардус, щоправда, він був тепер у найскромнішій рясі. Він держався позаду за всіма, ніби того дня і під час цього святкування він справді був лише гостем і чужинцем, тим часом привертаючи до себе більше уваги, ніж сам парох. Сонце було в зеніті, дим ладану витав над скупченням, виглядаючи в денному світлі хмарами наближення раю. Спів псалмів змішувався з гомоном дітей, які насилу дочекалися, коли вівтарні служники в костюмах янголів роздадуть їм жарені в цукрі фрукти, великодні бублики та мигдаль – передчуття Великоднього бенкету. І, ніби срібний дощ, скрізь бризкала свячена вода.

Сім смертних гріхів та чотири останні речі (нідерл. Zeven Hoofdzonden). Імовірно ця картина відноситься до раннього періоду творчості Босха. Її також називають "стільницею" за її функціональним призначенням, яке вона, втім, ніколи не виконувала.

Цього разу Мельхіор дивився на видовище, яке бачив стільки разів, наче все це мало особливий сенс. Якесь неприємне відчуття завадило йому піти; він почувався себе так, якби йому не можна було нічого й нікого втратити з поля зору. Тільки опівдні, коли паломник, що грає Христа на ослику, почалапав із щедрою винагородою до корчми, дорослі й діти розійшлися додому бенкетувати, священики зникли, а двері церков зачинилися, він теж повернувся додому. Його розум був наповнений диким різнобарвним замішанням, яке не давало йому заснути, хоча він цього найбільше хотів. Він пішов до невеликого огородженого саду позаду будинку, де плющ повз усе далі й далі по землі, ніби по надгробках. Посеред темної трави й бур"янів стояла скромна берізка, оповита свіжою зеленню. Мельхіор сів на табурет і дивився на дерево; розлом і шрам на стовбурі зажили, і берізка знову росла рівною та гладкою. Він задумався, чи є якась правда в старій вірі в дерево життя. Якщо береза ​​не брехала, Блансінтьє зараз була здорова й почувалася добре. Цариця поруч з царем... Де вона жила, який спосіб життя вела, яке в неї зараз ім"я, яке пасувало б Кауденбергові-Мелхіседеку?

Коли через кілька днів, у середині Страсного тижня, у двері до Мельхіора постукали, і він побачив, що на порозі стоїть могутній домініканець. Ейлардус ван Хоей, великий слідопит, знову був в чорно-білій рясі. Він подав Мельхіору округлу суху руку. Мельхіор повів його до майстерні, де повісив картини, які хотів побачити проповідник; він почувався себе озброєним. Патер Ейлард від самого початку був цікавий, зневажаючи табурет, на який вказав йому художник. "Ні, ні, з вашого дозволу я хочу спочатку побачити те, що є, таких дивних речей не можна побачити ніде". І він вже кружляв біля стін, а за ним Мельхіор. Перед образом святих чернець зупинився, засміявся від захоплення, кілька разів сказав "ну, ну" перед раннім образом смертних гріхів і Благовіщенням, а потім довго стояв перед Спокусою святого Антонія. Нарешті він похитав головою:

- Яка розпуста, яка безодня безчестя! Звідки ви берете цих виродків, майстре Хінтаме?

Він схилявся над малюнками, щиро сміявся з їхніх жартівливості, водив носом мало не по паперу, ніби хотів розгадати таємницю зображеного, іноді відхилявся назад, притискав підборіддя до грудей і заплющував очі, щоб через мить повернутися до Спокуси. І зараз також, ніби він і справді був собакою, що йде по слідах, він притиснувся своїм м"ясистим обличчям до картини, ніби таким чином міг стерти з неї неподобства; його ніс почервонів від хвилювання, губи жадібно стиснулися, дихання промайнуло по картині - рябі помічники спокуси, розпусниці, алея червивих звірів Венери... Лише по довгому часі він відступив на крок, прошепотів "бррр", глянув на Мельхіора й несподівано зареготав у весь голос.

- Що за картина, майстре Мельхіоре... Я багато мандрував і багато чого бачив, але такого ще не бачив, ця картина перевершує все, що тут висить. - Його веселість звучала неприродно й порожньо. Мельхіор мовчки сміявся разом з ним, потім запросив відвідувача до столу і налив йому мальвазьєру[36], який приготував, ще коли патер оголосив про свій візит. Монах сів до столу так, щоб образ все ще стояв перед його очима, спершу ввічливо звернувши увагу на вино: - Це мальвазьєр, я його нюхаю, в самий раз міцний, солодкий і пряний, я пив його в країні, звідки він походить, бо навчався в Болоньї. Manna alla bocca, balsamo al cervello[37]. Цією корисною рідиною ми очистимо свій мозок і порадуємо смак. Ваше здоров"я, майстре!

Вони випили. Мельхіор все ще мовчав і пильно чекав; він не знав, що задумав могутній патер. Ейлардус знову переглянув Спокусу, здавалося, що хворобливі спокуси переслідували його самого. Він підняв руку на висоту картини, ворушив пальцями, наче в темряві, в повітрі.

- Знаєте, що найдивніше у ваших картинах? Безліч речей, які ви знаєте.

Мельхіор сидів тихо, стиснувши тонкими руками кубок.

- Боюся, преподобний отче, що ви повинні пояснити мені це докладніше.

Патер Ейлардус зробив широкий, доброзичливий жест:

- Що?... Я думаю, що ви, художник в не дуже вже підлому, але у всякому разі далекому місті, де, звичайно, можна отримати мальвазьєр, але де життя триває без згадуваних жахів, ти відкриваєш велич світу... - Він різко замовк й ляснув по столу своєю м’ясистою рукою. - Але ша! Я зовсім забув, що мені казав парох; кажуть, що ви кілька разів подорожували в Рейнську область і навіть надовго в Антверпен, де продали багато картин і завели корисні знайомства.

Його слова були такими ж теплими й добрими, його очі пронизували Мельхіора.

Художник опустив голову.

- Це правда, що людина здобуває всі знання про світ, подорожуючи. Але я впевнений, що маленьке місто є таким же гарним дзеркалом світу, як і велике, якщо тільки знати, як дивитися.

Ейлардус стояв на своєму:

- Це правда! І все ж я залишаюся при своїй думці, з ваших картин можна зрозуміти, що колись ви були далеко від дому... А крім того, Антверпен - це гарне, чарівне місто, це всесвіт у лаконічній формі. - Він зробив ковток вина й продовжив: - Тобі вдалося виявити там сліди знаменитої, точніше, сумнозвісної Блюмардіни?