Диявольскі почвари

- Як ти думаєш, Мельхіоре, а чи не хотілося б тобі вирушити в дорогу на чотири-п’ять тижнів - у тебе ж мати десь на Рейні?

Мельхіору стало не по собі. Правда, його мати все ще повинна жити з братами в Клеве. Здебільшого художник намагався не думати про неї, він здавався собі таким старим, що у нього склалося враження, нібито його мати давно померла.

- Я не збираюся вирушати в подорож, Гіслін, - сказав він неохоче, - ні на кілька тижнів, ні на кілька днів.

Леонард несхвально зітхнув.

- Мельхіоре, ти не полегшуєш життя ні собі, ні іншим.

Той поплескав його по плечу.

- Пробач. Ви дали мені дружню пораду, я знаю про це... Але втікати, перш ніж дізнатися, що там у траві пищить...

Ювелір повільно осушив склянку:

- Обережність часто запобігає падінню, - прошепотів він.

Мельхіор, все ще спантеличений, спокійно знизав плечима:

- Я ще не впав, друзі. Не кожен домініканець відразу ж повинен бути інквізитором.

Двоє друзів зробили сумнівні та розчаровані міни, вони були іншої думки. Вони попрощалися з Мельхіором довгим рукостисканням, по їхніх обличчях було видно, що вони вважали його надто необачним.

Не минуло багато часу, і все місто дізналося про домініканца, який залишився у пароха капітулу в якості почесного гостя. Водночас пролунало й його ім’я: патер Ейлардус ван Хоей - ім’я, яке для багатьох нічого не говорило, для інших звучало неприємно, а в пам’яті посвячених засіло як ім’я суворого й лютого інквізитора.

Мельхіор тепер виходив частіше; йому було цікаво дізнатися про священика, який часто безстрашно показувався на вулицях. Він і сам бачив його багато разів. Патер Ейлардус ван Хоей був високим, мускулистим чоловіком, широкоплечим, із потужним животом, який йому пасував, а також з повнокровним важким підборіддям і шиєю; вони надали певної сили його характеру, вселили впевненість. У білому вбранні свого ордена, в чорній рясі з капюшоном, у шапочці на тонзурі він показувався серед людей, щипав дітей за щічки, вітав боязких жінок і дівчат підбадьорливим кивком, весело сміявся разом із чоловіками, як той, хто знає, де варять найкраще пиво, і за всіма зовнішніми ознаками він був протилежністю Кальскену, який час від часу тупотів за ним, чорний і похмурий, як маленька кусюча галка біля великої балакучої сороки. І при всьому цьому було зовсім незрозуміло, чому інквізитор опинився в місті. На зібраннях Зелених Шапок, де Мельхіора знову стали бачити частіше, всі намагалися вгадати причину візиту Ейлардуса, хоча у Мельхіора іноді складалося враження, що брати з гільдії роблять це, тільки коли він присутній, щоб він не думав, нібито вони про нього не піклуються.

І знову від Філіпа Хеннекіна Мельхіор дізнався про реальну ситуацію. З того моменту, коли вони ненадовго зблизилися після того, як йому заборонили читати нідерландські релігійні писання, Мельхіор, зрозуміло, намагався уникати контакту з будівничим. Але тепер його бажання знати правду привело його назад до навісу навпроти церкви, де Хеннекін сидів за навалою креслень і малюнків, і негайно запитав його:

- Що тут відбувається, майстер-будівничий, що Інквізитор прийшов до нашого міста?

- Прогуляймося цвинтарем, пане, - запропонував Хеннекін.

Вони блукали вузькими стежками, між хрестами та надгробками, поза межами чутності будівельників, самі поміж мертвих. І Хеннекін розповів, що, будучи з недавнього часу членом Братства Святого Духа, у цьому колі він почув у найглибшій таємниці, чому патер Ейлардус ван Хоей з"явився у місті.

- Не думайте, майстре Хінтаме, - сказав будівничий дещо збентежено, - що я звик повторювати все, що мені розповідали приватно... Але в цьому випадку я вважаю, що ви повинні це знати.

Мельхіор вдивлявся в спокійне, серйозне обличчя будівничого, його власна жага узнати правду переродилася на тривогу. Він швидко запитав: