Мельхіорові руки вчепилися в кам’яне поруччя балюстради.
- Це точно? - запитав він пошепки.
- Патер Ейлардус ван Хоей, - відповів староста, - особисто прийшов до мене вчора ввечері після останнього засідання Ради й повідомив мене про це.
Він міцно стиснув губи, показуючи, що більше не хоче говорити ні слова. Процесія зі Скадде у центрі вже була на відкритій площі перед будівлею суду.
- І тут нічого не можна змінити? - знову запитав Мельхіор, дивлячись на жалюгідну, босу, голу постать посеред озброєної варти.
- Яке вам діло? - запитав староста.
- Я з ним ходив до школи, - тихо сказав Мельхіор, - ми обоє ходили з ним, манеер[39]. Він був нашим товаришем по грі.
- Не пригадую, - відповів Сюетмонд після короткого вагання, опустивши очі.
Мельхіор замовк. Від дверей під сходами, за якими були гауптвахти та підвали, капітан Лівен Волсхоорн тепер виступив із загоном людей, мабуть, щоб стежити за порядком на площі. Капітан виглядав як завжди, чистим і начищеним, у блискучій кольчузі, у солдатській шапці з пером, надітій навскоси на голову. Мельхіор спустився сходами й зник у вузькому провулку за судом.
Увечері, коли Мельхіор із хлібом і шматком сиру пішов до однієї зі своїх хворих стареньких із церкви, повз яку він пройшов, він почув сонні голоси вірян, які все ще молилися, незважаючи на пізню годину; гомін нагадав йому, що того вечора, після того, як священнослужителі урочисто омили ноги один одному, у домах Божих погасили свічки. Він був гірко здивований, коли зайшов до кімнати старої хворої. Вона роками не вставала з ліжка, тому він часто сидів біля неї й читав їй вголос. Але того вечора, як тільки він увійшов, вона сіла на своєму ліжку при світлі лойової свічки: "Ну, а як же там єретик? Йому вже ламають кістки?". Мельхіор коротко відповів, що не знає. Він нарізав хліба та сиру, а вона заїкалася, пригощаючи його всіма плітками зі Скаддем, що дійшов до її вух... Він поставив біля неї їжу, налив води в чашку і вийшов із хати старої.
У ніч із Чистого четверга на Страсну п’ятницю пройшов сильний дощ, і хоча зранку час від часу світило холодне сонце, вдень дощ переважав. На вулицях не було жодного руху. Навпроти дому Мельхіора теслі на честь Розп"ятого завісили молотками та цвяхами двері своєї майстерні. На вулиці лише кілька жінок і дітей юрмилися біля селянина, який прийшов із села з повним кошиком яєць: яйця, куплені у Страсну п’ятницю, захищають від удару блискавки. Мельхіор не мав бажання йти до церкви, яка того дня була великою й порожньою, без прикрас, зелені й свічок; на кожному вівтарі лежав хрест із сирого дерева, прикриті облатки, дароносиця вкрита покривалом, яке двоє священиків розірвали посередині, - кожна церква того дня була перетворена на гору Голгофу... Він знову подумав про Понтіана Скадде. Художник сів біля вікна і взяв Євангеліє. Навколо нього дощ бив у стіни й дахи - це відволікало його від розповіді про Страсті, літери, як мурашки, збігали з очей. Думав: після Великодня. Ще п’ять, шість днів, можливо, тиждень залишилося жити Понтіанові Скадде. А потім патер Ейлардус відвідає мене вдруге. І так само, як староста, чи капітан Вальсхоорн, чи будь-хто інший у цьому місті не може врятувати мого молодшого брата від смерті, вони також не зможуть врятувати мене. Жахливе усвідомлення цих речей також було для Мельхіора чимось неминучим у всьому ланцюзі взаємопов"язаних зв"язків. Він сам рухався в цьому напрямку, воліючи чи ні, він не міг зараз перевірити. Він нічого не привів до себе – він був призначений. Нічого не буває випадковим. Кіліаан Бор поставив на його дорозі Блансінтьє подорож до Антверпена принесла йому славу та гроші, але також зв’язала його з Братством Вільних Духів та їхнім магістром. За власним вибором і схильністю він став єретиком, хоча, здавалося, так сильно перед цим захищався.
У Велику суботу вранці також линув дощ, але тепер нарешті задзвонили дзвони. Дзвони повернулися, і він почув, як діти перегукуються між собою на вулицях: "Дзвони повернулися з Риму, вони привезли з собою писанки!". Він вийшов з дому, дощ бив в його капелюх, вітер різко дмухнув. Скрізь можна було побачити дітей з татами і мамами, які виходили на луки за місто та в садки, що огороджували міські стіни. Мельхіор дивився їм услід: щасливі малюки думали, що, мабуть, у повітрі ще летять яйця, тому вони піднімали голови або дивилися під дерева, а їхні батьки й діди ховали справжні яйця в траві. Мельхіор згадав рідну матір - він тоді був малим, тільки вчився ходити; і вона теж взяла його з собою за місто і, поки він дивився на хмари, сунула йому в фартух яйце.
Хоча про отця Ейлардуса ніколи раніше не чули як про проповідника, сьогодні ввечері він виступав у ролі, яка, як і пошук єретиків, була гордістю його ордену. Сильний західний вітер очистив небо від хмар, і коли велика людина стояла на кафедрі в риштуваннях колегіальної церкви, де він мав проповідувати, легкий вітерець торкнувся свіжо вирізаного листя та трифорія[40], в якому досі не було скла. Він не носив чорної ризи, вся масивна постать була в білому, з білим параманом[41] на важких плечах – так він контролював церковний простір. Натовп був величезний; з пообідньої години, як тільки пішла чутка, що інквізитор буде проповідувати, тут юрмилися і штовхалися люди. Жінки й діти стояли попереду, підходячи аж до ступені, на якій приймали причастя; обличчя каноніків у різьблених хорах були щасливі й стурбовані водночас, наче та хвиля людей могла прийти наступної миті й забрати їх із собою. Патер Ейлардус говорив потужно. У нього був голос, який міг переходити від приглушених і делікатних тонів до звуків органу. Те, що він сказав, подіяло на людей як важке вино, надзвичайно солодке і хвилююче, повторити це неможливо. Домініканець почтив Великдень як царицю всіх урочистих свят, а потім від цариці церковних свят перейшов до улюбленої теми домініканців - до Цариці Небесної. З молитовною відданістю він довго зупинявся на чеснотах і чудесній святості Богородиці, описав – ніби сам стояв біля підніжжя Хреста і вперше приніс до християнських вух болючу звістку – жертовну смерть Її людського Сина, меч, який пронизав Її серце, і радість, коли у свято Пасхи Вона побачила Його Воскреслим. Волога вкрила обличчя домініканця, його вирячені очі почали злегка закочуватися, на мить здалося, що він крізь край хмари побачив цей небесний зв’язок Матері й Сина, так бурхливо, завдяки поєднанню благоговіння й фамільярності, він ніс своїх слухачів у височінь, де в них, мабуть, паморочилася голова від викликаного ним світла.
Мельхіор стояв осторонь, за новими білими стовпами Кіліаана Бора. Незважаючи на нелюбов до інквізитора, художник не міг заперечити величі хвалебного гімну, який білий приборкувач виголосив зібранню з амвону. Тони органів, прихованих у грудях отця Ейлардуса, були не тільки оглушливими: патер нахмурився, підняв великі м’ясисті руки вгору, ніби захищаючись від злих видінь, в його очах висвітлювався жах і занепокоєння. Саме зараз, коли повнота благодаті вилилася на всі створіння, коли людина змогла змити свої гріхи і пороки в крові Самого Бога, саме тепер хтось насміхається над священними посланнями, і тінь пазурів диявола тримається в цій твердині над одним із монастирів... Зрозуміло, що Церква з усією ревністю і силою переконання втрутилася, щоб спасти й очистити те, що постраждала від зарази. Але чи визнали заражені цю материнську любов? Ах, ах, - крикнув великий домініканець у білому, і весь натовп, який його слухав, був шокований відмовою від рятівної допомоги: "Ні! марно!". І ніхто не міг залишитися байдужим до стурбованості Матері-Церкви, яка раптом заплакала в голосі отця Ейлардуса. І все ж,
Після богослужіння гвардія захоплених громадян, чоловіків і жінок, старих і малих, проводжала домініканця додому, майже несучи його на руках. Він знову натягнув свою чорну мантію поверх свого спітнілого білого чернечого вбрання; його поли майоріли на вітрі, а руки домініканця також тріпотіли, благословляючи супроводжуючих, які раділи, наче чернець врятував місто від жахливого нападу. Багато з них усе ще залишалися перед капітулом, де інквізитор зник після останнього поздоровленнях до натовпу; інші потягнулися на Великий Ринок.
Половину ночі з суботи на неділю, в туманному місячному світлі, натовпи підлітків, що свистіли, і чоловіків, які мало розмовляли, але хотіли б напасти на підвал міської в’язниці, де був замкнений брат Понтіан, всі бажали його тягнути й розчленовувати без допомоги коней, лише силою людських м"язів. Мельхіор побачив це, і його мовчазний відчай змінився обуренням і огидою. Він намагався знайти капітана гвардії, але видавалося, наче всі поховалися; було видно лише літнього командира роти, який стояв із жменькою солдатів як захист між монахом і натовпом.
Коли Мельхіор пішов відпочивати, крізь хмари час від часу світив півмісяць. Усю ніч Мельхіор чув весняний вітер, в його летючій силі сила була вогкість, холод і байдужа безтурботність стихії. Клацали віконниці, де-не-де з даху неподалік падала цеглина, грюкали ворота. А коли шум вітру на мить стих, Мельхіор почув нявкання котів на дахах чи далекий шум, схожий на стукіт і тесання, тоді на базарі крамарі й купці ставили ряди.
Коли він прокинувся, найлютіша буря вже минула, але все ще потужно віяло із заходу. Небо було блакитне, як і годиться на Великдень, по ньому блукали білі круглі хмари. Біля колодязя в кінці вулиці, на Гусячій Площі, стояли люди, які ще не були одягнені в святковий одяг, і черпали воду відрами: холодна і випита натщесерце в цей день вона мала цілий рік зміцнювати серце і кишечник. Уже дзвонили дзвони.
Мельхіор вирішив піти на пізню обідню. Його не хвилювали, як в минулі роки, великодні думки; якщо й пішов - він це добре знав, - то щоб не скандалити й уникнути зайвих запитань. Вулицями бігали діти з кошиками на плечах, бо відразу після меси вони хотіли піти на луки за містом і шукати там заховані яйця. Мельхіор увійшов до своєї парафіяльної церкви; служба божа тут була б скромною, хоча килими постелили, а старий неф освітлювали втричі більше свічок, ніж зазвичай. Думка про те, що він матиме перед очима священика Кальса і проклятого мисливця на єретиків, у хто знає в якій тріумфальній ризі, або принаймні з тріумфом у серці, - ця думка змушувала його уникати колегіальної церкви та її пишноти. Служба тривала довго; співаки, не найкращі в місті, безкінечно повторювали
Сотні людей уже стікалися на площу Ринок із ще закритими крамами; тут були влаштовані процесії. Цехові братчики проносили свої пишні хоругви, старшини намагалося зібрати найкраще вдягнених дітей і дівчат, які мали йти за хоругвами в ході й поперемінно співати й розсипати квіти. Горді своїми прикрашеними шатами, вони кружляли в колі, сповнені тривоги й сміху, вітер заспокоював усе - почуття, волосся й настрій. Музики з сопілками, цимбалами та барабанами шукали собі місця в ході. Були навіть вершники - капітан Лєвен Вальсхоорн і його люди - потім кілька міських радників, це були переважно заможні чоловіки з синами та племінниками - усі в найкращому різнокольоровому вбранні, зі шпорами на черевиках. Домінік де Фрей, Рідко-коли-ситий пріор, який сьогодні не був надутий, як завжди, і мав майже пристойний вигляд, не торкаючись жодного спиртного напою протягом двадцяти чотирьох годин, закликав Мельхіора стати в процесії, але художник відповів, що мають бути й глядачі. Він справді дивився - виглядало так, ніби ця процесія мала бути переконливим доказом правовір’я; сьогодні зі смолоскипами прийшло набагато більше людей, ніж у попередні роки. Був також корпус міської стражі з прикрашеними луками, а також студенти в стихарях і кольорових шапках, ченці-мінорити та багато благочестивих людей у довгих білих покаянних ризах. Усі виглядали священика з Пресвятим Причастям. Але якщо очікувалася поява самого Кальскена, всі прорахувалися. Парох послав свого вікарія, худорлявого світловолосого чоловіка; його рідке волосся розвівалося навколо тонзури. Але його непримітний вигляд був забутий з огляду на пишність його шати: амікту[43], вишитого голубами та рибами, і насамперед через сяючу дароносицю, яка завдяки блиску коштовностей і золота нагадувала казкову імператорську скарбницю. Священик міцно обійняв її витягнутими з-під амікту руками і не випускав її з поля зору. Каноніки та інші священики оточили його, балдахін, під яким він ішов, несли на своїх плечах найвищі сановники Двадцяти чотирьох, у тому числі бургомістр Ріхард Церклаес і Ломме ден Тульдер, усі в чорному шовку, з ланцюгами на грудях, символами посади, сяючими, мов маленькі сонечка.
ebooksa