Після довгих процесій хода нарешті рушила; стукіт копит коней, що йшли попереду, лунав над бруківкою або завмирав на ґрунтових вулицях, де копита вмочалися в багнюку. Так чи інакше, коні принаймні проклали дорогу дівчатам і дітям, що, втім, не завадило забризкати брудом їхні ноги в тонких туфельках, а насамперед – білі сукні, що майоріли на вітрі. Музиканти дмухали в сопілки, барабанщики вдаряли в барабани, струни цимбал застогнали під дерев’яними молотками, цехові прапори ловили сонце й вітер; тим часом від запалених смолоскипів безладно розгулюючих ентузіастів, що товпилися за дароносицею, і музикантів, було більше диму, ніж світла, і цей дим в’їдав обличчя несучих факели і глядачів.
Мельхіор дивився на процесію, яка повинна була пройти від Ринку вулицями, повними святкової тиші, до будинку капітулу, а потім оточити місто. Він не побіг, як більшість глядачів, до високих зовнішніх сходів, де мав благословляти парох і безкоштовно пригощати вином усіх, хто йшов у процесії. Трохи затримався на площі Ринок, яка вже порожніла. Йому знову довелося згадати заґратоване іржею вікно в’язниці в будівлі суду, де сидів брат Понтіан Скадде. Солдати ще стояли на варті біля воріт льоху; зброя вони притулили до стіни, а саміі розтягнулися на сонці. Мельхіор попрямував у протилежний від процесії бік, пройшов повз дерев’яний подіум біля Міських Терезів, де, як і щороку на Великдень, після процесії миряни влаштовували видовище, показуючи набожні сцени, що чергувалися з невибагливими жартами. Флюгер на даху ратуші брязкав над головою Мельхіора, сонце запалювало зелені свічки в круглих випалених скляних гомілках шибок. Повільно йдучи обхідними шляхами, Мельхіор намагався уникати процесії і далекий галас, але, тим не менше, пережив її останню дію. З валів, з яких відкривався вид на навколишні села, він побачив групу кінноти, яка брала участь у процесії, пройшовши через Ворота Вафлів за місто. Він стежив за нею очима. Вершники їхали між садами, де кілька бідно одягнених дітей ще вишукували забуті яйця; іноді вони зникали в хмарах зеленого листя, а нарешті з’являлися, як маленькі казкові тварини на оброблених полях. Кольори плащів і каптанів вершників зливалися з кольорами їхніх коней - чорні, каштанові й рябі. Коли часом вітер стихав, Мельхіор чув іржання коней. Це було завершальне свято хресної ходи - витоптування нив, навіть там, де вони вже були бороновані й засіяні. Мельхіор знав, що селяни на хуторах на околицях міста також прикрашали своїх важких коней того дня зеленню та квітами, щоб водити їх між панськими конями. Така оранка землі кінськими копитами на Великдень мала принести благословення влітку та восени.
Коли Мельхіор повернувся на Ринкову площу, там уже було людно. На сцені в образі п"яти одягнених в біле і п"яти в фіолетове дівчат він пізнав мудрих і нерозумних дів. Глядачі довкола сцени, особливо чоловіки, сміялися, незважаючи на побожну сцену, щоразу, коли вітер піднімав тонкий одяг дівчат, оголюючи їхні литки та коліна. Діти їли паску та круті яйця або тягнули батьків до будок з вафлями. Навколо майдану на стінах будинків пов’язували прапори братств, шелестіли на вітрі жорсткі вишивки хоругв. У жадібності до солодощів і жиру, у сміху, поглядах і жестах натовпу була якась жахлива радість, яку Мельхіор також спостерігав раніше під час процесії. Він стурбовано дивився на людей, які незвично довго товпилися перед будівлею суду, багато перешіптуючись між собою: і вони мало сміялися, а охоронці здавалися більш млявими, ніж зазвичай. Священнослужителів, окрім кількох ченців-міноритів, наразі не було видно; здавна в цю годину в монастирях, монастирях і капітулах тривалий піст перед Великоднем закінчувався пишним бенкетом; пани ж і зовсім не з"являлися і не перед вечірніми дзвонами. Так само робили заможні знатні особи, бо вони теж тепер різали печеню та розбивали круто зварені яйця. Самотній, як ніколи, Мельхіор стояв серед гуляк, пустунів і співочого народу, наче нікому й нікому не належав.
З дерев"яної сцени поряд з Терезами вже зникли мудрі й нерозумні дівчата. Натомість з’явився маленький чоловічок із величезною мітлою, який із смішною серйозністю зовсім непотрібно змітав дошки. Люди дивилися на нього зі сміхом, той щось до них гукав, вони сміялися голосніше. Мельхіор упізнав у кумедній людині одного з аматорів, які, вірні старій традиції, завжди з"являлися, коли треба було переходити від піднесеного до жартівливого настрою. Він побачив, як дурень з червоним, блискучим обличчям Лускунчика, що спирався на мітлу, пересовує капелюха на шию і відгукується від хамів, які пригощали його грубими жартами. Вітер розвівав слова, але сміх оточуючих часом долітав до Мельхіора. Він відчув ще більший сум і порожнечу, відчув, що не бере участі в усій цій веселощі, але думка про повернення в свій тихий, покинутий дім була йому неприємна. Коли після останніх зухвалих двозначних слів кумедний чоловічок з мітлою поступився місцем двом новим акторам, Мельхіора і купу старших дітей були підштовхнули вперед. Молоді обличчя блищали від жиру ковбасок і пампушок, дехто з дітей ще їв млинці з родзинками, від усіх кисло пахло пивом.
Тепер на поміст виліз чоловік у величезному чорному капелюсі й широкому плащі, якого Мельхіор упізнав, бо цей одяг уже служив у виставі про блудного сина; цього разу аматори наклеїли на плащ вирізані з паперу зірочки, півмісяці та комети, які мали значити одяг хірурга. Довгий кістлявий монстр поруч із ним у яскраво смугастих латаних штанях і кофті, селянській дірявій шапці, з якої визирали пучки зробленої з паклі перуки, мабуть, мав грати роль дурного слуги. Ряди навколо Мельхіора зімкнулися, як кільця кольчуги, він уже не міг вибратися. Художник чув, як лікар гнівався і сердився на дурість слуги і сказав:
- Б’юся об заклад, ти навіть до десяти не вмієш рахувати.
Слуга у смугастому, полатаному вбранні, якого звали Арнольд, упирався:
- Я вмію рахувати, як ніхто інший.
Він кукурікнув, мов старий півень, дівчата трясуться від сміху, хлопці лають їх, не бажаючи пропустити ні слова.
Лікар відкинув голову назад і глузливо засміявся.
- Тоді порахуй, дурню, і поясни мені цифри!
Арнольд урочисто взяв до рук капелюха, став, на дошках в розкоряку, подивився на небо й прокукурікав півнячим:
- Почнемо з одного. Не мав я ні одного, коли втратив праве око, а те, що спереду і позаду моє ліве око не бачило.
Діти голосно сміялися, старші посміхалися.
Хірург кивнув:
- А як пояснити цифру два?
Слуга скорчив ще дурніше обличчя:
- Двійка? Якщо хтось взимку присяде на сніг і голою дупою світить, то відморозить собі яйця і дітей не матиме.
- Ой, безсоромний сучий син! - верескнув жіночий голос за спиною Мельхіора, і всі подальші зрозумілі слова заглушив гучний гомін.
Ще не вщухло, як слуга вже пояснював число три:
ebooksa