Диявольскі почвари

Мельхіор дивився прямо перед собою; він помітив, як проникливо й уважно дивився на нього в цю мить інквізитор.

- У будь-якому разі, це чудова тема, той самий вихід з Єгипту, - додав патер через деякий час, і в його голосі було якесь особливе задоволення. - Дуже побуджуючий і зворушливий для такого художника, як ви, якого, здається, так приваблюють єврейські мотиви. Хода ангела смерті від дверей до дверей єгиптян, кров ягняти на одвірках побожних віруючих, лють переслідувачів... Ви ніколи не думали про те, щоб цей вихід був мотивом великої картини?

Мельхіор повільно похитав головою.

- Я ніколи не займався цим, превелебний отче, хоча визнаю, що це захоплююча та яскрава тема.

- От бачите! - вигукнув патер Ейлардус. – Я ж знав, що ця моя думка, ця моя ідея щось спровокує в вас. Як ви колись сказали, накопичена пам"ять? - Він крадькома глянув на Мельхіора. – Власне, як протиставлення слід намалювати одразу дві картини – єврейську Пасху, її мовчазні, нічні страхіття, і сяючий ранок Христового Воскресіння, перемогу правдивого світла! Яке завдання, майстре-художнику, скільки благоговіння ви могли б вкласти в цю роботу!

Вони прийшли до Кокхальсу, маленької каламутної річки, що омивала сірі сходи пристаней. Попереду широкою неправильною дугою стояли хатини з низькими дахами з ґонту чи очерету, стіни яких складалися з суміші глини й дерева, захищені від каламутної повені високої води лише невеликим млином, який ось-ось міг розвалиться. Тут, на краю бідних провулків і смітників, для бідних і вигнанців стояла стара, скромна, фахверкова каплиця, де час від часу священик із заможнішої парафії відправляв месу. Хиткий пішохідний міст вів через Кокхальс в обрамленні мурів до відкритого поля, яке довгий час використовувалося як міське сміттєзвалище. Вітер хмарами доносив затхлий запах сміття. Вони тут майже нікого не зустрічали; мабуть, більшість мешканців цього кварталу бігла за процесією хоча б через дармову випивку в капітулі, інші з самого ранку присідали на церковних сходах в очікуванні щедрої милостині. Чоловіки та молоді хлопці метушилися на вільних від сміття місцях, складаючи в стоси все, що можна було спалити на смітниках. Великодні вогнища - ця запальна плебейська забава - влаштовувалися в місті з року на рік.

Домініканець озирнувся з цікавістю, яку він і не скривав; очевидно, що у своїх численних прогулянках містом він досі уникав цих голодуючих кварталів і куп сміття.

- Оточення тут дещо похмуре, - нарешті сказав він, затиснувши носа. - Шкода, що ми не можемо втекти від наших смітників.

Добродушний тон, з яким він вимовив ці слова, змусив Мельхіора зрозуміти, що тут була виголошена моральна сентенція.

Мельхіор показав на іржаву стіну за смітником.

- Там позаду, ваша велебність, Вал Ганчірників, звідкіля ми можемо все бачити, будемо захищені від вітру та смороду.

Вони вдвох перейшли річечку та обійшли довкола каплички. Домініканець майже підозріло дивився на почорнілу будівлю та її круглі, невеликі віконця.

- Дивно... чи знаєте ви, якому святому тут поклоняються, у цьому неприємному запаху, вірніше, незважаючи на цей запах і загальний бруд?

Мельхіор відповів, що в дитинстві він чув, що ця каплиця присвячена святому Еварісту, про якого майже нічого не відомо.

- Еваріст? Ну звичайно ж! - вигукнув домініканець, усе ще затикаючи собі носа, від чого його голос був глухим або ж простудженим. - Один із перших пап... навернений грецький єврей! Клянусь моїм покровителем, неймовірно, як цей святий заблукав аж сюди, до Брабанту. Чи знаєте ви, хто дав кошти на вівтар цього святого?

- Ні, цього я не знаю, - сказав Мельхіор.

Інквізитор торкнувся стіни каплички.

- Стародавня, - сказав він. - А може, хрестоносці? Зрештою, вони іноді приносили на захід свою особливу прихильність і захоплення різноманітними східними мучениками та пустельними святими... Або ж, хто знає, можливо, тут колись жив навернений, як ваш Карл ван ден Кауденберг, той єврей і язичник найгіршого роду, якщо можна так висловитися, хто вбив собі в голову...

Вітер підхопив з собою останні слова. З-під ослони церкви та хат вони вийшли на дорогу, що вела навколо смітників. Тут дув сильний вітер, і патерові потрібно було обох рук, щоб утримувати поли плаща. Мельхіор, одягнений трохи зручніше, все одно йшов, опустивши голову, щоб його не здуло. Ім’я Кауденберга, яке патер Ейлардус уже згадав у розмові знову - очевидно, він не втрачав жодної нагоди, - неприємно пролунало в голові художника. Як сплановано, як майстерно! Навіть наївний Еваріст мимоволі прийшов на допомогу інквізитору... Навернений грецький єврей не міг бути хитрішим. Втома й знеохочення взяли гору над Мельхіором. Тільки тепер він з усією ясністю зрозумів, що означає потрапити в руки такої людини, як Ейлардус. "Навіщо чинити опір, - подумав він у пориві слабкості, - чому б не схилити голову, що, власне, він втратить, втративши цю голову?". Перед ним постає образ заґратованого вікна. Патер ударив один раз - хіба цього мало? Для войовничої, переможної Церкви, звичайно, ні. Йому дуже хотілося ввібрати запах тіл спалених бунтівників.

Мельхіор провів домініканця кам’яною, ступінчастою вулицею на Вал Ганчірників. Мовчки, борючись із вихром, вони йшли вгору. Тут, ослонені старою сторожовою вежею та мурованим валом, вони були захищені від вітру. Патер глибоко зачерпнув повітря, але його велике обличчя сяяло задоволенням.