В раптовому приступі мужності Мельхіор звернувся до інквізитора:
- Превелебний отче, чи то правда, що брат Понтіан Скадде...
Він проковтнув решту, бо домініканець кинув на нього спантеличений і отруйний погляд, і Мельхіор побачив, що він, очевидно, перебив розваги великої людини.
Через деякий час патер сказав з вимушеною грубою усмішкою:
- Майстре Мельхіоре... що вас заставило, до лиха, саме в цю мить ... Ах, так, я бачу, саме вогонь наштовхнув вас на цю думку.
Його очі були гірші й колючі, ніж будь-коли.
Мельхіор не здався:
- Так, превелебний отче, саме вогонь навів мене на цю думку. Чи правда, що чернець повинен бути спалений?
Тон отця Ейлардуса став більш похмурим:
- Не думаю, що тут місце чи час говорити про це, майстре. – Своєю рукою він торкнувся плеча Мельхіора. - Те, що ви бачите тут, - це великодні вогні, вогні радості.
Мельхіор помітив, що бургомістр Церклаес на мить глянув у їхній бік, наче вловив щось у їхній дивній розмові; здавленим голосом він відповів:
- Я знаю це, превелебний отче, але вогонь є вогонь, як би ви його не називали.
Патер Ейлард здригнувся:
- Ви сказали, - сказав він і раптом відвернувся від Мельхіора на знак того, що закінчив розмову.
Шурхіт і булькання полум’я, яке лунало знову й знову щоразу, коли вогонь досягав нового шару палива, посилювалося, переходячи від гулу до свисту, майже до співу - примхливого, залежного від вітру співу. Серце Мельхіора билося глухо й бунтовничо. Така ж шалена, співуча сила вогню поглине худе тіло ченця на ім’я Скадде - і тіло кожного єретика, який потрапить до рук Святої Інквізиції. Ті, що зараз співають і танцюють, будуть також співати і стрибати навколо вогнища з єретиком. Можливо, більшість із них навіть не усвідомлює, що кричить від радості в очікуванні такої страти.
Тепер стоси стояли від самої землі до вершини в яскравому полум’ї, жар поширювався високими хвилями над залишками сміття та валами, сморід, який вони створювали спочатку, зник у вогні. Перший стос розвалився, стовп іскор, тонкий, як пелена, високий, як дерево, здійнявся над головами людей, завихрював над рікою та над тупою стріхою старої каплиці, і розбризкався над хатами. На валах деякі плескали в долоні, банкір Смеерендонк також. Іскри злітали вгору дедалі частіше, коли стоси падали, а жар пригнітав жар. Вітер всмоктував іскри, ніс їх із собою, а потім вони падали з ще не згаслим вогнем. Одна іскра, що вирвалася з гарячої хмари, впала на рукав Мельхіора і обсмалила тканину. Патер відскочив убік; він нічого не сказав, але глянув на художника, ніби той був винен у випаленій плямі, і відсунувся від нього.
Ще один великий дощ іскор вітер посіяв серед людей. Вперше пролунав жіночий крик тривоги, але вогонь ще більше підбадьорив деяких молодих людей. Вони почали вистрибувати з лінії навколо кордонів полум"я; великодній вогонь очищає, як свідчила давня традиція. На Міській стіні ліворуч і праворуч залунали тривожні, застережливі голоси. Бургомістр Цеерклас щось прошепотів міському радному Муйлплаегові; непомітно обидва розвернулися й покинули свою точку огляду. Мельхіор не міг відвести очей від краєвиду. Зі стосів, що обвалювалися, вітер виривав великі, важкі та вогняні смолоскипи й носив їх у повітрі. І Мельхіор побачив, що вони лише частково згасли в річечці, а інші, догоряючи, летіли далі. Коли очеретяний дах каплиці святого Еваріста зайнявся від вогню, старий Смеерендонк відкрив свої беззубі вуста. Застережливі крики на міському мурі посилилися.
За спиною Мельхіора все більше й більше глядачів бігли по вибоїстій бруківці Валу Ганчірників. Домініканець, як і Мельхіор, досі не порушився. Однак тепер він щільніше натягнув чорний плащ поверх білої ряси й стиснув губи. Внизу, навколо багать, нічого підозрілого ще не було помічено. Мельхіор схилився над бруствером стіни. Танцюючий палаючий пил, клапті окалини, іскри та яскраві вогняні зірки сипалися на обшарпані хати, на сіру плісняву дахів, що так само швидко спалахували, як і непримітна капличка. Але вид полум’я не налякав його, а лише усвідомив небезпеку. У цій всепоглинаючій стихії, у диханні й потріскуванні нових вогнищ він відчув радше щось схоже на передсмак свободи й вибавлення.
Вперше взаємний рух танцюристів і охоронців вогнів застряг між купами сміття, вперше там внизу помітили, що відбувається. Стара сурма замовкла й залишилася безголосною. Домініканець нарешті ворухнувся; його обличчя, багряне у світлі багаття, виражало завзятість і лють, очі звузилися в щілини під насупленими бровами. Майже не відкриваючи рота, він вимовив щось схоже на "прокляті дурні". Навіть не глянувши на Мельхіора, він обернувся й зник без жодного жесту прощання. Єдине, що бачив Мельхіор, - це спина домініканця у важкому чорному плащі, а на тій спині рудувато-сива голова й втягнута в плечі шия - інквізитор біг слідом за банкіром. Хтось штовхнув Мельхіора - це був Ліевен Вальсхоорн, капітан міської варти.
- Небезпека, пане Мельхіоре, йди додому, попередьте сусідів!
ebooksa