- Змагання зі стихією! - нетерпляче вигукнув він, кидаючи погляд на Мельхіора, який, піднявшись і задихавшись, ще не перевів дух. - Це добре, майстре Хінтаме! Як ви себе почуваєте?
Голос незворушного домініканця пролунав у вухах Мельхіора як насмішка. Думав: ніколи не втомиться, твердо триматиметься, доки здобич не впаде перед очима... Художник слабко посміхнувся:
- У вас довше дихання, ніж у мене, превелебний отче, ви все витримаєте.
Інквізитор розсміявся громовим розкатом:
- Справжні слова! - скрикнув він. - Самовдоволення смердить, а скромність є ознакою мого стану, але я можу сказати це без хвастощів і вихваляння самого себе: я тримаюся, як справжній мисливський пес Господній.
Мельхіор не відповів. Він дивився на поле смітників, які зараз лежали біля їхніх ніг, на брудну коричнево-зелену гниль в заломі стіни. Між пагорбами сміття здіймалися купи дерев, гілок, зламаних кошиків, ганчірок, соломи та всього горючого, щоб живити великоднє багаття. Вітер шалів навколо цих куп, піднімаючи солому та стружку; на кожному такому горбку стояв підліток чи дорослий чоловік і, човгаючи ногами, важко утоптував сміття. Пізнє полуденне світло й сила бурі злилися й вивільнилися над хатинами та іншими рукотворними витворами. Звідкись прилетіла хмара, кинула тінь на Мельхіора й домініканця, закрила на мить сонце й попливла своєю стрімкою тінню над купами сміття, провулками й гад каплицею, але незабаром її розігнала нова хвиля сонячного світла. Інквізитор і художник майже одночасно звернули погляди на ідилічну землю за валом, прихилившись до високого кам’яного карнизу, їхні обличчя знову були відкриті вітру, вони мали весь краєвид біля власних ніг. Розлеглі луки й сади, крізь які промайнули світло й тіні, згиналися під вітром, мов молоде збіжжя, борозни зелені й золоті; високо вгорі птахи крізь вітер і сонце нарізали сріблясто-чорні спіралі. Річка, за захисним валом прибережних хащів, здавалося, беззвучно танцюючим й вибухаючим іскрами металом.
Ще уважніше, аніж за краєвидом, Мельхіор стежив за чоловіком поруч, який мовчки, з трохи роззявленим ротом і напівзаплющеними від сонця очима, дивився в живу прозору далечінь. Минуло багато часу, перш ніж отець Ейлардус заговорив знову, і Мельхіор дивувався, як просто й зворушливо звучав його голос:
- Дивне видовище, пане Мельхіоре, на нього можна дивитися годинами, як на деякі заходи сонця, або на гірське озеро, або на дерева, що висять на крутому схилі ущелини.
Мельхіор кивнув:
- Так, є пейзажі, які захоплюють людину.
- Як ви це пояснюєте? - запитав патер. - Зрештою, ви художник, ви зберігаєте пейзаж у своїх картинах, і ви повинні знати про це більше, ніж теолог.
Мельхіор усміхнувся.
- Я б сказав, ваша превелебність, що насправді не знаю відповіді, але якимось чином розумію. Є таке народне прислів’я: природа – наш найближчий сусід... Ви зараз говорили про стихії, з якими хочеться змагатися. Ось ви бачите, як вони атакують нас з усією своєю первісною силою. Можливо, це те, що рухає нами постійно – вітер, сонце, сила землі, яка онвлюється…
На якусь мить патер Ейлардус поклав руку на плече Мельхіора; і в цьому жесті теж не було нічого від колишньої фальшивої фамільярності, він був простий і щирий. Патер теж не сміявся, як завжди.
- Ага, це вже знову говорить натураліст! Природа наш найближчий сусід? Глибока сентенція, майстре Хінтаме, у якому, звичайно, є щось язичницьке, що ви, можливо, помітили. Така істина, яка, якби ми хотіли жити за нею, могла б спокусити нас забути Бога, Божий суверенітет і Його дітей...- Він забрав руку й повернувся спиною до квітучого ландшафту. - Повернімося до людей, майстре!
Вони вдруге перетнули Вал і повернулися до першої точки огляду.
- Люди... - сказав Мельхіор. - Комедії на Ринку напевно закінчилася, ваша велебність. Я бачу, що людей, що надходять.
Власне, перші цікаві надходили пішохідним містком за каплицею святого Еваріста, через Сходи Годувальниць і з проходу Домпель. Попереду йшли діти, кидаючи камінці у воду, намагаючись спочатку кота, потім один одного зіштовхнути до річки, вони свистіли і шуміли, бігаючи між смітниками та стосами. Мельхіор і домініканець бачили, як вільний простір між купами сміття повільно заповнювався сотнями людей, як на міському валу з’являлися нові глядачі, серед яких були найвидатніші громадяни, у тому числі бургомістр Церклас і банкір Смеерендонк. Їх вітали з повагою, і ті люб’язно відповідали. Вітер грав волоссям, полами дублетів і подолами жіночих шалей, багаті китиці оксамитові й шовкові ковпаки майоріли й тріпотіли коло поважних голів. Коли діти взялися за руки й почали танцювати навколо дерев’яних паль, патер Ейлардус знову голосно засміявся; танцюючі діти співали високими голосами, які все ще заглушували віхуру. Танець ставав дедалі вільним і загальнішим, серед дітей стрибали підлітки і навіть деякі старші, грайливіші чоловіки, ряди танцюристів ставали тіснішими й рухалися важче. Цей танок можна було б назвати мало не продовженням фарсу, над яким нещодавно так щиро сміялися на Площі Ринок.
Хлопці й чоловіки, зайняті з самого ранку складанням стосів, нарешті осунулись на землю. Пізня вечірня пора, вже небо, що стало блідим, спокійніше світло і веселий натовп людей вказували на наближення миті веселих вогнів. На Валу, серед можновладців держави, все частіше лунало веселе нетерпіння: "Чи будемо тут довше вертітися?" Домініканець поруч із Мельхіором вигукнув "ага!", коли внизу серед куч сміття запалювали факели. "Ага!" - вигукнув також і бургомістр Церклаес, і багато хто повторив цей крик за ним. Навіть Мельхіор почув легке напруження. Радісні вигуки великих і малих глядачів посилювалися, коли запалені смоляні смолоскипи один за одним почали підкидати в повітря, і ті падали на підготовлені стоси.
Великодні вогнища розгорілися, наче одним махом. У натовпі людей хтось засурмив у стару сурму. Сміх, добродушні глузування та нестримний галас зустріли цей хрипкий гімн на честь вогню. Вітер зривав дим, що спочатку ліниво й густо йшов зі стосів. Старе мертве дерево затріщало голосніше, потріскування перетворилося на гул. Тепло вечірнього неба, вигнутого, як кольоровий вітраж на заході, ніби згасло, жар палаючих вогнища набув сяючої, відчутної форми. У грайливості вихору уже здіймалися до валів легкі хвилі тепла. Патер Ейлардус повільно потер руки, наче сидів перед затишним вогнищем. Банкір Смеерендонк, кривий і беззубий, яким він став з роками, сміявся й постукав своїми кістлявими пальцями по стіні, наче збирався підстрибнути, незважаючи на свій хиткий скелет. Танцювальне коло внизу закрутилося тепер швидше, тричі ліворуч, тричі праворуч. Вартові палаючого вогнища за допомогою палиць й мотик закидали згоріле назад у вогонь або затоптували іскри. Сурма хоробро хрипіла. Іноді кричала якась дитина, коли її надто сильно смикали в дикій процесії. У сірому світлі раннього вечора обличчя, руки й одяг танцюристів мали колір вогню, ніби вони рухалися в полум’ї.
ebooksa