Диявольскі почвари

Мельхіор досі не відпустив будівничого.

- Думаєш, кам’яниці витримають? - Задаючи запитання, він подумав: що таке тепер кам’яниця? Старий Еваріст теж був напівкам"яним, і я чув, як він упав. Підлоги, антаблемент, двері є і залишаться дерев’яними… - А наш собор, наша вежа? - запитав він.

Хеннекін підвів очі.

- Тож бачите... Стою тут на сторожі. Якщо вогонь прорветься сюди, я зроблю все можливе, щоб люди його загасили. - Раптом він заговорив різкіше, ніж зазвичай: - Бог може відвернути лихо. Вітер був занадто сильним. При такій бурі не було потреби розкладати на тому місці великодні вогнища. - Вони дивилися один на одного, не висловлюючи вголос своїх похмурих думок. Хеннекін узяв Мельхіора під руку. - Ви повинні піти додому, подивитися, як він там виглядає; ваше місце у вашому кварталі.

Мельхіор сумно посміхнувся.

- Капітан Ліевен Вальсхоорн сказав мені те ж саме. Ви маєте рацію, майстре Хеннекін, я мушу подбати про власний дім.

Він залишив будівничого на його посту і вирушив у зворотний шлях. Що він хотів врятувати? Чи взагалі хотів він щось врятувати? Чи не краще було б повернутися і зібрати людей, щоб захистити колегіальний собор з Хеннекіном від руїни? Він побачив, що його будинок і вулиця залишилися недоторканими, хоча з боку палаючого району зле сяйво котилося крізь хребти дахів, а невидимий пил попелу висів у повітрі й осідав на його губах. Навколо колодязя юрмилися люди, як солдати в очікуванні атаки, жінки з немовлятами на руках сиділи на порогах. Мельхіор лише глянув у той бік і пішов далі, туди, де шаліла пожежа.

Він підійшов до дренажної канави поблизу Площі Тесль, де віддалена пожежа світилася червоним сяйвом. Раптом підійшов загін чоловіків, один тиснув йому в руку відро: "Набери води", - наказав. "Вогонь наближається через вулицю Соллеболле...".

Мельхіор охоче нахилився в рів і, набравши каламутної води, передав відро далі й запитав:

- Чи можна буде зупинити вогонь?

- Ми робимо все, що можемо», - коротко відповів чоловік, який віддав йому наказ. - На Бондарській вулиці викопали поперечні рови і змусили вогонь зупинитися.

Скрізь навкруги стояли люди, черпали воду. Мельхіор впізнав декілька приятелів з кола Зелених Шапок, серед яких був скульптор Леонард; сльози текли по його обличчю, освітленому луною. Мельхіор спробував підійти до нього, але владний голос не дозволив: "Поспішай, давай відра!". І Мельхіор слухняно продовжував черпати, хоча канава була вже напівпорожня. Кам"яна втома сковувала його плечі й руки. Через короткий час там, звідки він черпав воду, залишився лише мул.

Голос старости командував: "На Гусячий Став!". Мельхіор з останнім відром осунувся на землю, вкритий багнюкою з ніг до голови. Хлопець вирвав у нього з рук відро і побіг далі. Мельхіор озирнувся, чи не побачить він десь ще Леонарда, але навколо нього вже не було ні душі. Як впав, він лежав тут нерухомо. За стінами вузької вулиці, де він лежав, йому було видно бачити сад, до якого увірвався вогонь. Він цей знав сад, він належав радникові Муйлплегу, якого він перед тим бачив на Міському Валу, коли той спостерігав за пасхальним вогнем. Мельхіор навіть упізнав велику яблуню; чорний, широко розгалужений силует стояв, як вартовий, на палаючому тлі. Мельхіор незворушно спостерігав, як чорний стовбур дерева повільно розгорається. Він заплющив очі, подвійний біль тіла й душі долав його.

Мельхіор, мабуть, задрімав. Коли він знову озирнувся, злісна сірчана жовтизна над його головою зробилася темно-фіолетовою. Він відповз від слизького, замуленого краю порожньої канави. Попереду, у перспективі вузької вулиці, він побачив вогняне дерево з багатьма гілками, яке зникало в білому жарі. Художник насилу підвівся й помчав дугою навколо палаючого саду й хвиль курної спеки. Він спіткнувся об спалене тіло - самотня тварина, що лежала поперек вулиці, собака чи теля, і вже біг далі; потрапив у зграю курей, що розбіглися й розлетілися, обсипані іскрами, що знайшли собі гнізда в їхньому пір’і. Наосліп вони летіли, кудкудакуючи, до водостоків дахів, до дерев, до всього, що обіцяло притулок. Одна із них у смертельному страху вчепилася в Мельхіорову руку й вимазала його руку теплими екскрементами. Він голосно закричав і струснув невинну птицю, тепер перетворену на нічну стригу, а потім помчав далі.

Минув Мамре; згоріли три молоді дубки, вогненний попіл ще звивався й тремтів. Позаду них стояв квартал ткачів у яскравому полум’ї. Мельхіор стояв із сотнями громадян і дивився на нестримне руйнування. Ймовірно, тут уже давно кинули будь-яке гасіння, блиск високих шиплячих вогняних язиків був таким, що опускалися руки. Вогняними контурами окреслювалися в згарищі останні будинки цієї частини міста, на очах глядачів руйнувалися вогняні привиди крокв, димарів і верстатів. Люди стояли нерухомо й ледь ворушилися, а постаті, що мчали, ніби щось діставали з полум’я - що це було, Мельхіор не бачив: мертве майно чи живих людей? Людей?.. З гріховним жахом він уявляв, що тут ще намагалися рятувати - забуту дитину, старого, якого пожежа застала уві сні, хворого на горищі чи в льоху, того, хто не може відірватися. далеко від свого малого добутку?

Напевно тут були вбиті... Справді, вогонь пожирав; як корови зрізають траву своїми довгими язиками, так великі ненажерливі вогняні язики потягнулися до хати й подвір’я, до всього, що тут ще могло бути живим, і пожирали свою здобич зі страшною, жорстокою ретельністю.

Мельхіор не міг відвести очей від видовища. Він думав, що сам часто малював вогонь, полум"я пекла, вибухи підземного царства. Він з дитинства спостерігав за великодніми вогнями, бачив, як горіли комори та стайні, а одного разу з Міського Валу побачив у сусідньому селі палаючий вітряк. Він завжди зображував вогонь сатанинською силою, але тільки тепер усвідомив, наскільки диявольським він був у своєму повсякденному призначенні – там, де нападав на людину, дитину в колисці, навіть де нищив найневиннішу річ – веретено. або дитячу іграшку... Чи зможе він колись малювати вогонь? Запитання прозвучало в його грудях безпорадно й смішно. Чи може він взагалі колись малювати?

Двічі й тричі схвильована процесія проходила повз ненажерливу стихію. Люди, що дивилися на вогонь, ледь сходили з дороги. Священики погрожували вогненному звірові піднятими хрестами, інші - свяченою водою, її слабке шипіння губилося в гуркоті полум"я. Коли процесія проходила - скоріше в панічній втечі від вогню, який тягнувся до плащів і жертовних риз, а не як гідна процесія, - пристрасть вогню спалахнула ще безжальніше. Але одного разу люди справді відступили, коли з розваленого каркасу сараю долинув пронизливий зойк, схожий на плач немовлят. То були пацюки, сірі й брудно-жовті, які, вилізши з-під шлаку, наповнившись смородом сортирів і гару, пробігали поміж людських ніг шукати притулку деінде. Їх били і ногами, щури сердито шипіли. Біля Мельхіора одна тварина стрибнула на обличчя жінки; та скрикнула й знепритомніла. Мельхіор відчув слабкість, його хотілося вирвати, але не відступив.

Поворухнувся він лише тоді, коли з різних сторін почулися крики, що вогонь перекидається на Великий Ринок. Вогонь – стихія підступна. Всі вірили, сподівалися, що вогонь обмежиться ткацьким кварталом та складами коноплі, що там нажереться досхочу. Це була помилка - очевидно, вогонь проскочив вулицями та садами навколо Плотницьких площ. Між районом ткачів і колегією знаходився Великий Ринок. Мельхіор уже біг у той бік, звідки ішла чутка. Понад тільки що тихими темними дворами, димарями й верхівками дерев він зараз бачив у різких чорних контурах на тлі сірчано-жовтого й похмурого багряного неба важкі відлиті зі свинцю квіти й листя конюшини, що прикрашали двосхилий дах будівлі суду, а ще вище - камінний трикутник гребня ратуші з різьбленим орнаментом і над ним флюгер на даху - герб міста з позолоченого заліза, який, мов живе полум"я, то пропадав у темряві, то спалахував знову.

Іржання коня розбудило хриплу луну. У цій околиці розміщувалися стайні старости та інших вельмож. У Мельхіора склалося враження, що тварин випустили зі стайні. Під навислими гілками дерев він навпомацки пробирався попід стінами і парканами, іноді зупинявся, спираючись на темну стіну якогось будинку, за яким, здавалося, вже ніхто не жив. Людей ставало все більше й більше, і вони теж кричали, що вогонь наближається до Великого Ринку. Одні бігли в тому ж напрямку, що й Мельхіор, інші - у протилежному. Серед загнаних людей і тих, що поспішали у ​​той же бік, що й Мельхіор, мчали двоє козлів і ряба свиня. Стара жінка з розпущеним волоссям і вафельницею в руці, хитаючись, шкутильгала з однієї сторони вулиці на іншу, виючи й плачучи від люті, намагаючись відігнати від себе тварин, які мекали й рохкали.