— Спати не хочеш? — співчутливо спитав я.
— Думаєш, я келихи переплутав? — обурився Макс.
— Чи дав їй замість снодійного амфетамін, і вона поскакала на танці. Який варіант тобі більше до вподоби?
— Джокере, я не ідіот…
— Упевнений?
— Я все зробив як слід. Та і не про те ти думаєш. Навіть якщо я дав би їй амфетамін, як вона могла вийти з квартири?
Вікна зачинені зсередини, біля дверей був я…
— Пробач, виправлю формулювання. Не побігла на танці — телепортувалася на танці.
Макс здивовано витріщився на мене.
— Ти віриш у те, що вона може телепортуватися?
— Віднедавна став віруючим, — зізнався я, — про всяк випадок. Бо хто їх, ці Чорні діри, знає…
— А те, що Чорні діри можуть не реагувати на снодійне, ти не припускаєш?
Ні, чомусь цього я не припустив. Видно, мій мозок ще не встиг адаптуватися до реальності, де можливо все, і припустити відповідно можна також усе.
Я деякий час дивився на Макса, тоді кивнув.
— Добре, відмазку приймаю. Давай швидко тут все оглянемо, доки Чорна діра не нагоцалася на танцях.
— Давай, — буркнув ображений через мою невпевненість у його професійності Макс.
Ми оглянули все. Прискіпливо й ретельно. Ми знайшли декілька фотоальбомів приблизно десятирічної давності, припорошені пилом золоті прикраси у старій каструлі й навіть декілька заначок невідомо якого року серед пожовклих сторінок книг початку ХХ сторіччя. Ми вимазалися у пилюці (Ані, видно, було не до прибирання в хаті), подряпалися об іржаві гвіздки та невідшліфовані дерев’яні полички. Ми не знайшли нічого. Крім нової купи зошитів із віршами, в яких знову ж таки фігурували нещасні звірята.
За годину ми знову повернулися туди, звідкіля починали, — до порожньої кімнати нашого Омена.
— Нічого, — повідомив я Максові, сідаючи на її ліжко.
— У мене також, — озвався він, вмощуючись поряд. — Що далі?