Операція «Кришталеве дзеркало»

Черниця була обіч Альберта, але він не бачив ні її очей, ні силуету. Чув тільки часте дихання і її тепло на своєму обличчі. Він міг торкнутися її, обійняти. «Навряд чи вона стане боронитися, адже цей чернечий убір — всього-на-всього маскарад. Можливо, вона якраз і цінує сміливість? Хіба ж не ризикованим був напад на поїзд серед білого дня, на дуже пожвавленому перегоні?»

Йому хотілося курити. Та не встиг він витягти сірників, як почув її голос:

— Курити не можна. Тут вибухівка…

Отже, вони сиділи на ящику з вибухівкою. Чи велике це приміщення? Скільки тут таких ящиків? І чи тільки вибухівка?.. Він знову відчув запах мастила, добре знайомий з армії. Так пахне в арсеналі, де зберігається змащена зброя.

Альберт промовив напівголосно:

— Ми їхали в одному купе, в тому поїзді, па який було вчинено напад і забрано мільйон злотих.

Вона не відповідала.

— Це було позавчора… — додав він.

Мовчання. Здавалось, жінка затамувала дух, немов готувалася до удару.

— На вас була каракулева шуба. Ви дуже вродливі. Ви з тих жінок, які звертають на себе увагу. Повз таку, як ви, байдуже не пройдеш.

Він згадав картину, яку бачив у бібліотеці. Чому сатану в раю малюють завжди в образі потворного, страшного змія? Чи не означає це, що жінку можна спокусити не вродою, не чарівністю, а… словами, обіцянками?

— Ви не повинні брати участі в нападах. У вас вельми принадлива зовнішність. Ці два дні я весь час думав про вас. Пам"ятаю ваші губи, волосся, білу шкіру, очі…

— Тихше, замовкніть, на милість божу, — урвала його Анастазія.

Але довкола так само панувала німотна тиша, не чути було жодного звуку.

Альберт замовк. Час спливав. Чекання ставало нестерпним. Темрява гнітила його. Сидіти отак нерухомо на ящику було для нього справжньою мукою. Дорого б він дав за те, щоб дізнатися, про що думає зараз ця жінка.

Кілька разів Альберт поривався обняти Анастазію, але так і не зважився. Боявся. Хоч найбільше, що вона могла зробити, це відштовхнути його, дати ляпаса.

— Сьогодні ж поїду назад. Надаремне, здається, я взагалі забився сюди… Невже ми ніколи більше не зустрінемося?

Анастазія й далі не відповідала. Альберт закусив губу. Старався забути, що вона сидить поруч. Заплющив очі, намагаючись заснути. Та сон не йшов.

Як зломити її мовчання? Може, розповісти їй якусь незвичайну історію, що зворушила б, вразила б її?

Альберт дедалі дужче відчував у собі безсилля.