Товсті мури оберігали його спокій. Інколи тільки з галереї долинало човгання сандалій якоїсь черниці. Але в його двері ніхто не стукав. Час спливав повільно, відмірюваний закличним бамканням дзвона, жалобним молитовним співом. І йому здавалося, що єдиною живою істотою в цих мурах був він сам і його годинник. Альберт повернувся на бік, поклав ліву руку під голову; монотонне цокання секундної стрілки трохи зменшувало відчуття самотності. Кляшторна тиша лежала у нього в головах, гнітила, як важкий камінь.
Анастазія не прийшла. В келії було так само похмуро, брудні шибки майже не пропускали світла.
Альберт підвівся, пригладив чуба. Знехотя побрів у бібліотеку, поскладав книжки на полиці, затулив Єву, архангела і розп"ятого Христа. З бібліотеки він вийшов на подвір"я. Хмарний, але недощовий день уже згасав, на землю спадали сірі сутінки.
На вимощеному великим камінням кляшторному подвір"ї жовтими купками ріс сухий мох. Де-не-де стояли невеличкі калюжі дощової води. В саду, обгородженому облупленим муром, росли свіжовибілені фруктові дерева, тут і там виднілися дбайливо скопані грядки, рівні ряди кущів. Стежки були вкриті товстим шаром прілого листя. У самісінькому куточку саду одна з черниць палила листя. Важкий дим стелився по саду, довгими пасмами чіпляючись за землю й кущі. Все було тихе, сіре, сумне — стіни, сад, небо, дим, кляштор, вбрання черниці, її дзьобате обличчя. її очі, здавалося, були вкриті полудою. Вона дивилася на Альберта, але навряд чи бачила його. «Чому її думки про бога сповнені такого смутку?» — подумав Альберт.
— Я від"їжджаю. Повернуся за кілька днів, щоб закінчити свою роботу, — сказав він абатисі.
Вони знову стояли одне навпроти одного в трапезній, обіч довгого, погано обструганого ослона.
— Можна за вас молитися? — спитала абатиса.
— Моліться за прелата…
Вона схилила голову на груди.
— Ми й так молимося за нього… Він зробив багато доброго для нас. Більшість черниць нашого кляштора прибула сюди з Франції відразу ж після війни. Він допоміг нам прижитися тут. У нас, правда, ще не все гаразд, але ми тішимося спокоєм.
—І смутком, — вихопилося в Альберта.
— Ви тут сумували?
— Так, сестро.
— Ви не розумієте, що кожен день приносить нам нову радість. Тут немає місця для смутку. Все, що відбувається довкола, — це гімн радості. Світ дедалі менше приваблює нас, він ніби віддаляється від нас, залишається десь унизу. Ніхто тут не лічить днів. Тільки щасливі не ведуть лік часу. Є в нас і свої турботи, прикрощі. Скажімо, коли в якоїсь із сестер виходить негарний узор на ризах… Ви цього не розумієте, правда?
— Розумію, сестро. Навіть більше. Я знаю, що ви робите, коли сюди приходять такі, як я.
Абатиса усміхнулася.
— Сестри не знають, хто ви… Це діло моє і сестри Анастазії. Шлях до спасіння веде через католицьку церкву. А церква наша — це велика організація. Ви, мабуть, знаєте, що таке працювати в організації? Це означає виконувати накази, яких ніхто не давав. Не можна думати тільки про сьогоднішній день. Ми помремо, нас покладуть у домовини і поховають у підземеллі під кляштором, але в пащі келії прийдуть інші сестри. Треба пам"ятати про них, про майбутнє.
Альберт уклонився і вийшов із трапезної. До останньої хвилини, до того, як за ним зачинилася залізна хвіртка, він тішив себе надією, що зустріне Апастазію.
Вночі на шосе він зупинив вантажну машину. Шофер підвіз його до міста.
— Я така рада, що ви вже повернулися! — вигукнула Рачинська.
ebooksa