Via Combusta, або Випалений шлях

А наприкінці серпня Дама зник точнісінько так само раптово, як і з’явився. Та перед тим він уперше й востаннє раз звернувся до мене особисто:

— Чорним вогнем не отруї себе… — зашепотів мені на вухо, — коли лава відчаю захлисне тебе…

Я здивовано подивився в його воронячі очі, а він посміхнувся загадково і додав:

— Але не бійся! Бо що в тобі є, окрім тебе?

Я відчув, що за його словами ховається якась важлива для мене таємниця. Таємниця, яку він знає, а я — ніяк неспроможний розгадати.

— Що ви… знаєте про мене? — миттю запитав я.

Він не відповів. Лишень підбадьорливо торкнувся мого плеча і проказав:

— Коли побачиш на небі дивні спалахи, згадай про мене…

Широкий рукав його одежини на мить відсунувся, і я побачив на тому місці, що завжди було схованим, татуювання — маленьку трипелюсткову лілію. Він швидким порухом руки затулив її і мовчки відійшов від мене. Але у мене лишилося враження, що він показав її навмисно.

14

Прийшла осінь, і колесо закрутилося знову. Перше вересня. Зарнік із полум’яною промовою про свої улюблені камінці… Заняття в задушливих аудиторіях. Вже ніхто не водив нас зустрічати «час чарів». І тільки перетікаючи разом із сірою масою учнів із корпуса в корпус, я іноді ловив себе на тому, що за звичкою задивляюсь на останні промені призахідного сонця.

Довгоносик і далі робив мені капості. Але потай. То підсуне мені надгризене яблуко в тумбочку перед перевіркою, то пройдеться брудними ногами по моєму ліжку (й охота йому так високо лізти?), то шнурками зав’яже між собою мої черевики. Одного разу я таки засік його за цим і добряче натовк йому пику. Він на деякий час угамувався.

Потім мені почала надокучати Миша. Раз у раз я ловив на собі її дивний замріяний погляд.

А одного разу ми зіткнулися з нею у їдальні біля вмивальників. Миша підійшла і стала поряд. Подивилася у дзеркало і пригладила рукою свої миршаві біляві кіски. А потім безцеремонно витріщилася на мене.

— Ти щось хотіла? — я обернув до неї голову, продовжуючи намилювати руки.

— Тобі ніхто не казав, що ти вродливий? — несподівано сказала Миша і знову пригладила волосся.

— Чого? — я здивовано вилупився на неї і відклав мило.

— Ну, — вона опустила очі,— я б хотіла з тобою… дружити…

— Ну й дружи… — байдуже відповів я, ополоснув руки і закрутив кран.

— Ні…— підозріло хрипло повела далі Миша, — не так просто дружити…