— Ага! — кивнув я.
— Ну, добро, — згодилася Світлана, почухала потилицю і, в задумі жуючи гумку, поплелася до класу. Я постояв трохи і пішов за нею.
Коли ми вже стовбичили під аудиторією, чекаючи наступного уроку, до нас підвалили Любочка з Віткою. На їхніх мармизах чітко проступала нетерпляча цікавість. Та Любочка була тихою як ніколи. Вона тільки мовчки лупала на мене своїми близько посадженими очима.
Вітка виявилася сміливішою:
— А… як ти це зробив? — запитала вона.
— Що? — відповів я.
— Ну, вчора, оце…з малим. З гойдалкою… Спалах… — вона зробила невизначений рух руками.
— Який спалах? — я повернувся до Свєтки, — ти що-небудь бачила?
— Ні…— байдуже стенула плечима Свєтка.
— Ну от… вам примарилося! — зухвало всміхнувся я. І про себе подумав: «Якесь дежавю[28]»…
— Що, всім?! — недовірливо вирячилася на мене Вітка.
— Колективна галюцинація! Чули про таке? Це іноді буває… якщо на сонці перегрітися, чи «коліс» наковтатися, — пояснив я, дивлячись їй у чоло. Я від щирого серця бажав, щоб цей випадок стерся з її свідомості. Потім перевів погляд на Любочку: — Дімон твій нічого не вживає? Бо ніякого спалаху не було!
Любочка роззявила рот і застигла. Через секунду оговталася і слухняно кивнула:
— Не було…
Потім, узявши подругу під руку, розвернулася і повільно почимчикувала до класу, бо саме залунав дзвоник.
Свєтка ткнула мене пальцем у бік і несхвально прошепотіла:
— Ну ти і брехун…
— Сама така! — безтурботно відказав я їй, посміхнувся і пішов за всіма до аудиторії.
Того дня ми затрималися, бо наш автобус припізнився. Звечоріло. Ангеліна розмовляла з групою вчительок неподалік, а ми зі Свєткою сиділи біля зупинки на старій розхитаній лаві. Зазвичай занурена у себе та відлюдькувата, сьогодні Світлана була на диво балакучою. Всілася поряд, усміхнулася та вказала рукою на небо:
— Дивись, які там зорі…
ebooksa