Я довго лежав на ліжку, втупившись бездумним поглядом у білу стелю. Моє життя здавалося мені повним лайном. Злість, гіркота й образа пекли у горлі.
Я нічого не міг виправити, я нічого не міг повернути…
Я взагалі нічого не міг!
Навіть дати в мордяку було нíкому!
Ці гострі, як колючки, думки ширяли по колу в моїй голові, крутилися пекельною каруселлю, аж поки не почало сутеніти і я не відчув, як у мене від голоду засмоктало під ложечкою. Слід було хоч повечеряти… Та я нізащо не хотів повертатися до кухні.
Раптом хтось тихенько постукав у двері. А потім двері прочинилися, і я побачив на порозі Свєтку.
— Я зайду? — обережно запитала вона.
— Угу, — буркнув я у відповідь.
Вона прошмигнула у кімнату. В руках у неї була таця, на якій стояла тарілка з варениками та чашка. Вона поставила все це на письмовий стіл і всілася поряд:
— Ти ж, певно, голодний… Поїж.
Я нічого не відповів. Але на тацю глянув. У варениках, наче щогла на вітрильнику, стирчала виделка, а самі вони були щедро политі сметаною. У чашці було молоко.
Від вигляду їжі у моєму порожньому животі забурчало. Я вирішив не комизитися, а підвівся, сів за стіл і мовчки почав їсти.
Свєтка тим часом притулилася до стінки й обхопила коліна руками.
— Я знаю, що ти втратив… багато чого втратив, — хрипло проказала вона і винувато запитала: — Ти на мене не ображаєшся?
Я подивився на неї — вона зіщулилась, видавалася маленькою і якоюсь нещасною. Я помовчав секунду і миролюбно відказав:
— Усе, проїхали…
Свєтка на мить замовкла, шмигнула носом і повела далі:
— В мене теж… був батько… І зник безвісти… Ще за Радянського Союзу. Я зовсім маленькою була. Але я його пам’ятаю… Він був полярник.
Я вже доїв холодні вареники і поклав виделку. А Свєтка продовжила сповідь:
— У нього була така здорова рудувата борода, і від нього завжди пахло димом, морозом і пригодами… Він і досі мені сниться. Я знаю, він живий. Та чомусь ніяк не дістанеться до нас…
ebooksa