— Заспокойся. Ще встигнемо! А їхати відразу не було чого. Та й ми взагалі не проїхали б. Вони б нас не пропустили. Не знаю, чи іншою дорогою можна туди дістатися…
— Минуло вже чотири хвилини… Що він собі думає? Вони вже можуть бути там!
Катерина застукала в двері. Ніколи ще я не бачив її в такому стані.
За дверима щось зашаруділо, але ніхто не відчиняв. Катерина почала грюкати кулаком. Це допомогло. Двері розчинилися, і на порозі знову з"явилася та сама низенька жінка.
— Панотець веліли сказати, що вже йдуть.
Будьте ласкаві, сеньйори, зачекайте ще хвилинку.
— А ваш чоловік?
— Уже одягається. Таке трапилось… Така біда…
Важко було збагнути, чи останні фрази стосуються самого інциденту, чи тільки клопітливих обов"язків поліцейського.
— Я вже більше не можу! їдьмо самі! — вигукнула Катерина.
Але тут на ґанок вийшов Альберді в супроводі сержанта поліції, того самого, котрий був присутній при ексгумації. Поліцейський квапливо застібав мундира.
— Їдьмо! — мовив до нас Альберді. — А ви негайно телефонуйте. І потім якнайшвидше — в інститут! — обернувся він до сержанта, який уже відчиняв двері караульні.
— Будьте спокійні, панотче. Я знаю свої обов"язки, — запевнив поліцейський.
— Хіба він з нами не їде? — захвилювалася Катерина.
— Він поїде мотоциклом. Але передусім йому треба викликати підмогу. Він зовсім один. Його підлеглі на обході…
— А на нього можна покластися? — спитав я Альберді, сідаючи за кермо.
— Гадаю, можна. Правда, я не дуже вірю в цю його хворобу, але він, здається, вже збагнув, що становище — справді серйозне. На жаль, сам він напевно не впорається.
— Коли ця допомога може поспіти? — вигукнула Катерина. — Поки вони доїдуть, буде вже запізно…
Я різко рушив.
— Їдьмо в «Каса гранде»! — через силу проказав Альберді.
ebooksa