— В «Каса гранде»? — аж підскочила Катерина.
— Іншої ради немає… Тільки да Сільва може їх зупинити. Якщо схоче, — глухо докінчив священик.
XV
Брама була зачинена. Я засигналив; трохи згодом з"явився двірник, мовчки розчинив стулки і впустив нас на подвір"я.
Біля дверей уже чекав слуга, котрий провів нас до салону і повідомив, що «сеньйор полковник просить, аби ми трохи зачекали, бо він зараз дуже заклопотаний». Я відповів цьому підлабузникові, що мушу бачити господаря негайно в надзвичайно пильній справі. Слуга ґречно вклонився і вийшов.
Я був подумав, що да Сільва навмисне зволікає. Але він вийшов до нас хвилин через дві по тому, як пішов слуга. Як завжди, він був ґречний і усміхнений.
— Я дуже радий, що бачу вас, — почав він сердечно, ніби справді не міг нас дечекати-ся. — А особливо мені приємно, що сеньйорина Далі знову відвідала мою господу. Відтоді як ми бачилися востаннє, сталося стільки подій…
— Даруйте, але ми приїхали до вас у дуже пильній справі, — різко перебила Катерина. — Ваші люди напали на інститут Бурта. Якщо в вас є бодай крихта шляхетності, ви не допустите злочину!
— Але ж… Це, напевно, якесь непорозуміння… Мої люди? Це неможливо. Ви помиляєтеся, сеньйорино.
— Двадцять хвилин тому ми зустріли на шосе юрбу селян, підбурювану вашими людьми. Справа може скінчитися зле. Вони можуть знищити унікальну апаратуру, можливо, навіть учинити вбивство… А втім, ви все знаєте краще за нас, полковнику! Не можна гаяти ані хвилини!
— Це прикро… Це дуже прикро… Мої орендарі… На жаль, звідкіля мені знати, що вони роблять? Якщо я почну цікавитися всім…
— Годі марнословити! — прохопився Альберді. — Я бачив Пабло Матіаса, Лукаса Валлейо і навіть Родрігеса. Це вони підбурювали людей…
— Коли це правда, вони будуть суворо покарані.
— Не прикидайтеся! Ви повинні негайно наказати їм припинити це неподобство!
— Я повинен їм наказати? Яким чином?
— Ви самі знаєте яким. Адже ви підтримуєте з ними постійний радіозв"язок.
Да Сільва з ненавистю дивився на священика.
— Прошу вас відповідати за свої слова! Я нічого не знаю ні про який напад на інститут! Вам приснилося, панотче! Що ж до моїх орендарів, то справді, — в очах да Сільва спалахнули злі іскорки, — це люди темні, обмежені, забобонні… Але це не моя провина, а ваша! — промовив він з неприхованою іронією. — Я даю їм тільки роботу, житло… Моя сфера дій — матерія, а не душа…
Священик Альберді похитнувся, немовби його вдарили. Він нервово стиснув кулаки, і я думав, що він кинеться на господаря, але вони лише міряли один одного ненависними поглядами.
Та Альберді раптом опустив очі. Його голова хилилася нижче й нижче. Да Сільва прояснів на виду.
ebooksa