Вона глянула на мене нищівним поглядом.
— Я ніколи не погоджусь! Як ви взагалі можете про це згадувати! Маріо має право на все, що написав його батько! Я не дозволю обкрадати дитини!
— Звичайно, звичайно. Ми зробимо все, що буде можливо. Однак чи не здається вам дивним, що ваш перший чоловік позбавив, певніше, частково позбавив, спадщини сина, котрого, як випливає з судових документів, дуже любив?
— Це комедія. Він просто хотів помститися мені. Відібрати в мене дитину! Але це йому не вдалося і не вдасться! Навіть після моєї смерті! Він нікого не любив. Тільки себе. Нікого, тільки себе!
— Спробуємо зважити всі можливі повороти справи. Заповіт сформульовано трохи дивно. В ньому конкретно не названо жодного твору, крім отієї відкинутої театром п"єси. Це ж саме стосується й запису на користь інституту імені Бурта, тобто тієї «решти» творів, яких у вас немає і які не були видрукувані за життя автора. Отже, мені сяйнула думка. Спробуйте написати назви і зміст відомих вам, але ще не опублікованих творів Хосе Браго. Ми завіримо список у нотаріуса. Можливо, інститут імені Бурта має ще якийсь із цих творів. Тоді ми спробуємо переконати суд, що спершу він був у вас, а потім зник. Звичайно, ми не звинувачуватимемо інститут у крадіжці, але ваші домагання тоді будуть хоч якось, обгрунтовані.
— Я спробую пригадати, — не дуже впевнено відповіла сеньйора де Ліма. — Змісту я майже не пам"ятаю, але назви… А втім, Маріо пам"ятає краще за мене. Хосе читав йому свої твори.
— Вашому синові було тоді п"ять років…
Вона збентежилась.
— Вони зустрічалися пізніше, зрідка…
Голова знову заболіла. Ні, таки треба кінчати розмову.
— Отже, нам не залишається нічого іншого, як чекати.
На обличчі моєї клієнтки промайнула тінь тривоги.
— Не дуже це мене влаштовує…
— Розумію, але що вдієш, — сказав я підводячись.
— Бачте, — почала вона, мовби вагаючись. — Я не знаю, чи з цього щось вийде… Скажу вам щиро: назви і зміст усіх видрукуваних творів, на які претендує інститут Бурта, не були відомі ні мені, ні моєму синові.
Я був ошелешений, але цієї миті не міг проаналізувати фактів.
— Ну, що ж? Подумаємо… — ухильно відповів я.
Я вважав, що розмову закінчено. Але клієнтка ще не збиралася йти.
— Бачите, — знову вагаючись почала вона. — Діючи так, як досі, ми, здається, ніколи не досягнемо мети… І, знаєте, в мого чоловіка виникла… підозра.
— Підозра?
ebooksa