Тим часом родина де Ліма не хотіла надаремне гаяти часу, і в середу я мусив повернутися до справи про ексгумацію. Я несподівано легко владнав усі формальності, пов"язані з самим актом і судовомедичною експертизою. Безперечно, у моїх клієнтів була рука у впливових судових і поліцейських колах.
Ексгумацію призначили на п"ятницю в першій половині дня.
У Пунто-де-Віста я виїхав цього дня дуже рано, бо надумав поговорити з Альберді й. Маріо до прибуття комісії й родини де Ліма. Ранок стояв погожий, але трохи холодніший, ніж звичайно о цій порі року. Нічний дощ прибив пилюку, що вкривала шосе після кількамісячної посухи, і я всю дорогу насолоджувався свіжим, наповненим вранішньою прохолодою повітрям.
Священика Альберді я не застав ні вдома, ні в саду. На ґанку сиділа стара худа індіянка й оббирала городину, напевно, готувала обід. На мої розпитування вона відповіла, що панотця Альберді немає і що він, мабуть, у церкві, бо тесля мав лагодити там амвон. Коли я спитав, чи вдома Маріо Браго, індіянка підозріло блимнула на мене чорними, глибоко запалими очима і повторила:
— Панотець, певне, в церкві…
Побачивши, що з неї більше нічого не витягнеш, я пішов до церкви. Стара сказала правду — священик дійсно був там, наглядав, як лагодили амвон. Побачивши мене, він спершу наче стривожився, та невдовзі обличчя його проясніло. Він підійшов до мене і сердечно привітався.
— Я вже й не сподівався, що ви приїдете… — почав він, ніби виправдуючись.
— Я приїхав сам. Мені хотілося б поговорити з вами…
— Невже передумали? — спитав він з надією в голосі.
— На жаль… комісія прибуде за годину.
Альберді мимоволі закусив губи.
— Все-таки… — глибоко зітхнувши, тихо мовив він.
— То ви вже знаєте?.. — спитав я, аби тільки підтримати розмову.
— Знаю… Вас дивує, що я дав згоду? — священик звів на мене сповнені тривоги очі. Невже він сподівався побачити на моєму обличчі виправдання для себе? — Що мені вам сказати? А зрештою… Я змінив думку, — додав він, ніби злякавшись власної сміливості. — Мене переконали… — мовив по хвилі. — Так буде краще.
— Зрозуміло. У де Ліма довгі руки, — сказав я напрямки, але Альберді ухилився од відповіді.
— Ви хотіли зі мною поговорити… Пройдемо в ризницю. Прошу, — він на диво подружньому взяв мене під руку.
— Річ у тім… Виникли нові ускладнення. В неділю ввечері я був у вас, але…
— Знаю. Мені казала ваша знайома, сеньйорина Далі… Вона ще двічі приїздила сюди. Ми розмовляли довго… Відверто!
Ми. ввійшли до ризниці. Священик сів на канапці під вікном, рухом руки показавши мені місце біля себе.
— Я слухаю вас, сеньйоре адвокате.
ebooksa