— Знову вдома. Цього разу ввечері, і якось так вийшло, що нікого не було. Вітчим був у службовій поїздці, а мама в кіно. Наприкінці розмови я запитав, чи він ще телефонуватиме. Він відповів, що так, але не швидше, ніж за півроку. І знову просив мене нікому про це не казати. Востаннє ми розмовляли по телефону три місяці тому. В інституті Бурта.
— То ти був тут, у Пунто-де-Віста? І не заглянув до мене? — докірливо промовив священик.
— Я не міг. Тоді саме була неділя, і ми поїхали з мамою й вітчимом у «Каса гранде» на цілий день. Після обіду приїхав отець благочинний Алессандрі. Коли вони сіли за бридж, я взяв моторолер і гайнув в інститут. Професор просив мене неодмінно заглянути до нього, коли я буду в Пунто.
— Ти часто зустрічався з професором Боннардом.
— Інколи… — ухильно відповів Маріо.
— А мама знала, що ти поїхав до Боннарда?
— Я не питав у неї дозволу, — гордо відрубав хлопець.
Розмова урвалася.
— То ти не міг завітати й до мене? — почав Альберді.
— Я не встиг.
— Гаразд, хай так. То як же з останньою телефонною розмовою? Ти сказав, що вона різнилася від трьох попередніх.
— Я розмовляв з професором, коли задзвонив телефон. Професор сказав, що кличуть мене. Я злякався, думав, що це мама. Але це був він.
— І що?
— Я спитав його тоді… чи це він…
— Ну й що він відповів?
— Він взагалі не відповів на це запитання. Сказав тільки, щоб я не хвилювався, що все буде добре і що він зателефонує знову.
— Тоді в чому ж різниця між цією розмовою і попередніми? З того, що ти кажеш, нічого збагнути не можна.
Маріо мовчав.
— Ти дізнався про щось нове? — допитувався Альберді.
— Авжеж…
ebooksa