— Про щось дуже важливе?
— Так. Він сказав мені таке, про що міг знати тільки мій батько. Таке, що стосувалося минулого… І виявилося — все це була правда, — додав хлопець з якоюсь незрозумілою жорстокістю.
— Кажи ясніше. Про що йшлося?
— Ні. Ні. Цього я вам сказати не можу. Я вже казав — не можу. Це, те саме…
— Ну, як не можеш, то не можеш.
— А що ви про все це думаєте? — почулося нетерпеливе запитання.
— Що ж?.. Все це здається дивним. Але одне тобі скажу: я не вірю, щоб це був твій батько. Духи не розмовляють із живими по телефону. Там, на другому кінці проводу, мусила бути жива людина…
— Ви так думаєте тільки тому, що це був телефон? А чим телефон гірший за голос із неба? Або за внутрішній голос, як у святої Іоанни? А якби ви чули голос без телефону, скажімо, серед ночі, в кімнаті, що лине з портрета чи взагалі невідомо звідкіля? Або голос під час спіритичного сеансу? Чому тільки такий спосіб розмови має бути якось прийнятніший для духів, простіший для сприйняття?
Одначе священик не збирався перечити.
— Річ не в телефоні. Річ у тому, що потойбічний голос взагалі треба відкинути. У наш час такого, на жаль, не буває.
— Раз ви вірите, що бувало кілька віків тому, то чому не може бути й тепер?
— Не про це мова, — почав нервувати священик. — Я хотів тільки сказати, що немає достатніх доказів. Кожний такий випадок слід би ретельно перевірити. І не квапитися з висновками. А зараз ходімо спати; завтра ми з тобою ще раз докладно обміркуємо всі «за» і «проти». Коли ти віриш у те, що справді чув батьків голос, то я не збираюся голослівно заперечувати. Але оте «ваше» слово — ще, не доказ. Його міг хтось знати, чути від твого батька…
— А чого б це батько виказував його чужим людям?
— Можливо, він залишив щоденник…
— Одначе навіщо… — хлопець раптом затнувся. — Ви гадаєте, що я блуджу словами. — Гаразд. Можете собі так думати. Вважайте, що це маячня, що я — не сповна розуму… Але ця остання розмова була при професорові…
— Я тобі вірю. Завтра поговоримо.
Рипнула підлога. Я відчув, що священик іде в сіни. Я відступив до комірчини, але знав — коли зараз загориться світло, то сховатися вже не встигну.
На щастя, Альберді пройшов прямо до сінешніх дверей і, відсунувши засув, обережно прочинив їх. Якусь мить прислухався, потім вийшов на ґанок.
— Іди. Нікого немає! — прошепотів він, обернувшись до кімнати.
Тінь Маріо промайнула повз мене. Я чув, як священик і його небіж спускаються сходами на стежку.