– Думаю, що так. Але збережіть її.
– Обіцяю повернути її вам.
– Пообіцяйте ліпше пильнувати, і мені тоді буде спокійніше. І якщо, попри всі заходи обережності, ви все ж таки потрапите в халепу, зателефонуйте мені.
Він подав мені руку, і я потиснув її.
– Обіцяю.
Сонце вже заходило, коли я покинув Рікардо Сальвадора на його холодній асотеї й повернувся на майдан Реаль, омитий запилюженим світлом, яке забарвило в червоний колір силуети перехожих. Я вийшов із будинку, і ноги самі понесли мене до того єдиного місця в усьому місті, де мені завжди були раді й де я почувався в цілковитій безпеці. Коли я дійшов до вулиці Святої Анни, книгарню «Семпере та син» вже збиралися зачиняти. Сутінки розповзалися містом, а в небі утворилася розколина, забарвлена в синій і пурпуровий кольори. Я зупинився перед вітриною й побачив, що Семпере-син проводить до дверей покупця, який уже попрощався. Побачивши мене, Семпере-молодший усміхнувся й привітався з тією своєю сором’язливістю, що була не чим іншим, як бездоганною делікатністю.
– А я саме про вас думав, Мартін. Усе гаразд?
– Ліпше й бути не може.
– Це видно з виразу вашого обличчя. Заходьте, приготуємо каву.
Він відчинив двері крамниці й пропустив мене вперед. Я увійшов до книгарні й вдихнув ті пахощі паперу та магії, які в незбагненний спосіб досі тут витали, як і в далекі дні мого дитинства. Семпере-син знаком показав, щоб я пішов за ним до задньої кімнати, де він заходився готувати каву.
– А де ваш батько? З ним усе гаразд? Він здався мені дещо кволим, коли я приходив до вас минулого разу.
Семпере-молодший кивнув головою так, ніби був радий, що я поставив йому це запитання. Я зрозумів, що йому не було з ким обговорити цю тему.
– Здоров’я в нього вже не те, яким було колись, це правда. Лікар остерігає його, щоб він берігся, пам’ятаючи про свою грудну жабу, але він працює більше, аніж будь-коли. Іноді мені доводиться сваритися з ним, але він, схоже, думає, що коли залишить книгарню в моїх руках, то все відразу розвалиться. Сьогодні вранці, підвівшись із постелі, я сказав йому, щоб він залишався в ліжку й не спускався до крамниці протягом усього дня. Але чи повірите, що вже через три хвилини я зустрів його в їдальні, де він узував черевики?
– Він чоловік упертий, – промовив я.
– Він упертий, як мул, – відповів мені Семпере-син. – На щастя, ми маємо тепер помічницю, бо інакше б…
Я зобразив на своєму обличчі вираз радісного здивування, невимушений і цілком природний.
– Я говорю про дівчину, – сказав Семпере-син. – Про Ізабеллу, вашу помічницю. Тому я й думав про вас. Сподіваюся, ви не проти, щоб вона по кілька годин на день працювала тут. Справи в нас такі, що ми можемо тільки бути вдячні їй за допомогу, але якщо вам це незручно…
Я ледве стримався від усмішки – з такою старанністю він проказав ім’я Ізабелли, намагаючись чітко вимовити обидва «л».
– Гаразд, я не проти, якщо це буде щось тимчасове. Мушу вам сказати, що Ізабелла – чудова дівчина. Розумна й працьовита, – сказав я. – Їй можна повністю довіряти. Ми з нею досконало порозумілися.
– Але вона каже, що ви деспот.
ebooksa