– Ти, звичайно, завдав майстерного удару, пославши Ізабеллу мені в помічниці, – сказав він. – Але ти не думаєш, що вона надто юна для мого сина?
– Якщо хтось із них і надто зелений, то це, боюся, він, якщо хочете знати правду. Ізабелла спроможна проковтнути його свіженьким за п’ять хвилин. Богу дякувати, вона добра душа, бо інакше б…
– Як я зможу тобі віддячити?
– Тим, що ви зараз повернетеся в дім і ляжете в ліжко. Якщо вам потрібна пікантна компанія, то візьміть туди «Фортунату й Хасінту».
– Ти маєш рацію. Дон Беніто ніколи не завдасть мені шкоди.
– Безперечно. Ходіть до ліжка.
Семпере підвівся. Пересуватися йому було важко, він дихав із таким хрипінням, від якого в мене волосся ставало сторч. Я взяв його за руку, щоб допомогти йому, і відчув, що шкіра в нього холодна.
– Не лякайся, Давиде. Це все мій метаболізм, він у мене трохи вповільнений.
– Ви сьогодні схожі на одного з персонажів «Війни й миру».
– Посплю трохи й буду як новенький.
Я вирішив провести його на поверх, де над самою книгарнею мешкали батько й син, і переконатися в тому, що він заховається під ковдрами. Нам знадобилася майже чверть години, щоб піднятися сходами. Дорогою ми зустрілися з одним із сусідів – приємним університетським професором доном Анаклето, який викладав мову й літературу в колегіумі єзуїтів і тепер повертався додому.
– Як вам живеться сьогодні, друже Семпере?
– Не так уже й погано, доне Анаклето.
З допомогою професора я нарешті спромігся доставити на другий поверх Семпере, який, по суті, повис у мене на шиї.
– З вашого дозволу я піду відпочити після тривалої боротьби зі зграєю приматів, яких маю за учнів, – сказав професор. – Повірте мені, ця країна розпадеться протягом життя одного покоління. Мов пацюки, вони пожеруть одне одного.
Семпере зробив рух, яким дав мені зрозуміти, щоб я не надто зважав на дона Анаклето.
– Добрий чоловік, – промурмотів він, – але ладний утопитися в склянці води.
Коли я увійшов до їхнього помешкання, мене охопили спогади про той далекий ранок, коли я прийшов до книгарні, закривавлений, із примірником «Великих сподівань», і Семпере приніс мене сюди на руках і дав мені гарячого шоколаду в чашці, який я випив, поки ми чекали лікаря, а він тим часом шепотів мені заспокійливі слова й обтирав від крові моє тіло теплим рушником із такою лагідністю, з якою раніше ніхто до мене не ставився. Тоді Семпере був чоловіком дужим, він здавався мені велетнем у всіх розуміннях, і якби не він, то мені навряд чи пощастило б вижити в ті роки моєї гіркої недолі. Мало або й нічого не залишилося від тієї сили тепер, коли я тримав його у своїх руках, щоб допомогти йому лягти, а потім накрив його двома ковдрами. Я сів біля нього й узяв за руку, не знаючи, що сказати.
– Послухай-но, якщо ми зараз почнемо плакати, як дві Марії Магдалини, то краще йди геть, – сказав він.
– Будьте обережні зі своїм здоров’ям, гаразд?