– Ми знайдемо якийсь вихід.
Ізабелла всміхнулася.
– Я чекала, коли ви це скажете. А що ми заговорили про неоплачені рахунки, то ви мені, певно, скажете, що перестали працювати на свого хазяїна.
Я показав їй чисті руки.
– Я став вільним художником.
Вона провела мене нагору сходами, і, коли вже мала прощатися, я побачив, що вона вагається.
– Що таке? – запитав я.
– Я думала вам не казати, але… ліпше ви довідаєтеся про це від мене, аніж від інших. Ідеться про сеньйора Семпере.
Ми увійшли й сіли на галереї біля каміна, вогонь у якому Ізабелла оживила, укинувши туди кілька дровин. Попіл від «Lux aeterna» Марласки досі лежав там, і моя колишня асистентка кинула на мене погляд, щодо змісту якого помилитися було важко.
– Що ти хочеш розповісти мені про Семпере?
– Я знаю це від дона Анаклето, одного із сусідів по під’їзду. Він розповів мені, що в той день, коли сеньйор Семпере помер, бачив, як той із кимось сперечався в книгарні. Він тоді повертався додому й каже, що голоси було чутно навіть на вулиці.
– З ким він сперечався?
– З якоюсь жінкою. Уже немолодою. Дон Анаклето, як він каже, ніколи раніше її тут не бачив, хоча каже, ніби вона здалася йому туманно знайомою, але вірити донові Анаклето в таких практичних питаннях навряд чи можна, адже йому, наприклад, більше подобаються прислівники, аніж зацукрований мигдаль.
– Він чув, про що вони сперечалися?
– Йому здалося, вони говорили про вас.
– Про мене?
Ізабелла кивнула головою.
– Його син пішов на короткий час: мав віднести замовлення на вулицю Кануда. Він був відсутній лише десять або п’ятнадцять хвилин. Коли повернувся, то побачив, що батько лежить на підлозі, за прилавком. Він іще дихав, але був холодний. І коли прийшов лікар, було вже пізно…
Мені здалося, що на мене обвалився світ.
– Не варто мені було це казати… – промурмотіла Ізабелла.
ebooksa