– А я думав, вас немає в місті, – сказав я.
– Я повернувся раніше, ніж планував. Вам щось замовити?
Я похитав головою. Він показав рукою, щоб я сів за його стіл, і я підкорився. Хазяїн був одягнений у своєму звичному стилі: на ньому були костюм-трійка з чорного сукна й краватка з червоного шовку. Він був, як завжди, бездоганний, але я помітив, що йому чогось бракує, хоч і не відразу зрозумів, чого саме. Та вже через кілька секунд до мене дійшло: брошки з янголом не було на його лацкані. Кореллі простежив за моїм поглядом і кивнув головою.
– На жаль, я її загубив і не знаю де, – пояснив він.
– Сподіваюся, вона була не надто коштовна?
– Вона мала суто сентиментальну цінність. Але поговорімо про важливі речі. Як вам ведеться, друже мій? Мені дуже бракувало наших розмов, попри деякі тимчасові розходження. Знайти цікавого співрозмовника мені стає дедалі важче.
– Ви переоцінюєте мене, сеньйоре Кореллі.
– Навпаки.
Запала коротка мовчанка, супроводжувана лише його бездонним поглядом. Я почувався б значно ліпше, якби він розпочав свою звичну й досить-таки банальну розмову. Коли він уривав мову, його вигляд, здавалося, змінювався й повітря навколо нього густішало.
– Ви живете тут? – запитав я, щоб якось урвати мовчанку.
– Ні, я й тепер мешкаю в будинку біля парку Ґвель. Я тут призначив зустріч одному зі своїх друзів, але, схоже, він запізнюється. Непунктуальність деяких осіб просто вражає.
– Мені здається, небагато знайдеться людей, які посміють примусити вас чекати себе, сеньйоре Кореллі.
Хазяїн подивився мені у вічі.
– Небагато. Власне, мені зустрілася лише одна така особа. Ви.
Хазяїн узяв грудку цукру й укинув її у свою філіжанку. Потім укинув другу й третю. Пригубив каву й укинув іще чотири грудки. Потім узяв п’яту й підніс її до губ.
– Мене зачаровує цукор, – сказав він.
– Та я бачу.
– Ви нічого не кажете мені про наш проект, сеньйоре Мартін. Якась проблема?
Я проковтнув слину.
– Він майже завершений, – сказав я.
ebooksa