Гра янгола

Лікар повернувся з медсестрою, яка несла металеву тацю зі шприцом, компресами та скляною пляшкою, у якій була жовта рідина.

– Вийдіть, – наказав він.

Я відійшов до дверей. Медсестра притиснула Крістіну до ліжка, а лікар зробив їй заспокійливий укол у лікоть. Крістіна кричала не своїм голосом. Я заткнув вуха й вийшов у коридор.

«Боягуз, – сказав я собі. – Боягуз».

10

За санаторієм на віллі «Сан-Антоніо» починалася дорога з деревами обабіч, яка обминала яр і віддалялася від села. На мапі, узятій у рамку, що висіла в їдальні готелю «Озерний», ця дорога мала вельми романтичну назву – бульвар Закоханих. Того вечора, покинувши санаторій, я наважився вийти на ту похмуру стежку, яка навіювала настрій не закоханості, а радше самоти й туги. Я йшов нею майже півгодини, не зустрівши жодної душі. Село залишилося далеко позаду, і незабаром кутастий силует вілли «Сан-Антоніо» та великі будинки, які оточували озеро, стали здаватися мені картонними будиночками на тлі обрію. Я сів на одну з лав, що стояли то там, то там побіля бульвару, і став дивитися, як заходить сонце на іншому кінці долини Серданья. Звідти, метрів за двісті, я побачив силует маленького скиту, що стояв посеред засніженого поля. Сам не знаю чому, я звівся на ноги й, грузнучи в снігу, рушив у напрямку тієї будівлі. Коли я був за десяток метрів від неї, то помітив, що скит не має дверей. Кам’яне мурування почорніло й обкришилося від дощів, які майже зруйнували будівлю. Я піднявся сходами, які вели туди, де колись був вхід, і заглибився всередину на кілька кроків. Рештки від спалених лав та дерев’яні бантини, що обвалилися з даху, стриміли з попелу. Бур’яни проникли всередину й проростали зі щілин споруди, яка була колись вівтарем. Надвечірнє світло проникало крізь вузькі кам’яні вікна. Я сів на те, що залишилося від лави навпроти вівтаря, і слухав, як свистить вітер між щілинами склепіння, пожертого вогнем. Я підвів погляд, і мені захотілося знайти в собі бодай крихту від тієї віри, яку зумів зберегти мій давній друг Семпере, віри в Бога або в книжки, і попросити Бога або пекло, щоб вони надали мені ще одну нагоду й допомогли витягти Крістіну з цього закладу.

– Будь ласка, – прошепотів я, ковтаючи сльози.

Я гірко посміхнувся, уявивши собі чоловіка, уже зламаного життям, що звертається зі своїми дрібними проханнями до Бога, у якого ніколи не вірив. Я розглянувся навколо, побачив цей Божий дім, перетворений на руїни та попіл, на пустку та самоту, і зрозумів: я цієї ж таки ночі повернуся по неї, не покладаючись на інше чудо чи благословення, крім своєї рішучості забрати її з цього закладу й видерти її з рук боягузливого закоханого лікаря, що вирішив перетворити її на свою Сплячу Красуню. Я радше спалю той дім, аніж дозволю, щоб хтось знову доторкався до неї. Ненависть і гнів освітлюватимуть мені шлях.

Я покинув старий скит уже вночі. Перетнув сріблясте поле, що світилося в сяйві місяця, і повернувся на стежку між деревами, ідучи понад яром у темряві, аж поки побачив удалині освітлені вікна вілли «Сан-Антоніо» та будинки з баштами й мансардами, які стояли навколо озера. Підійшовши до санаторію, я не завдав собі клопоту й не став стукати в браму молотком, який там висів. Я переліз через мур і перетнув парк, нечутно ковзаючи в темряві. Обійшов дім і наблизився до одних із дверей заднього ходу. Вони були взяті на засув зсередини, але я не вагався жодної хвилини перед тим, як розбити скло ліктем і просунути руку до засува. Я заглибився в коридор, слухаючи голоси та бурмотіння, вдихаючи пахощі бульйону, які струменіли від кухонь. Я перетнув майже весь будинок, поки дійшов до тієї кімнати в глибині, у якій добрий лікар замкнув Крістіну, мріючи, безперечно, перетворити її на свою Сплячу Красуню, оселивши її назавжди в раю з ліків та ремінних пасів.

Я думав знайти двері до її кімнати замкненими, але засув піддався зусиллям моєї руки, що боліла й нила від порізів. Штовхнув двері й увійшов до кімнати. Я насамперед звернув увагу на те, що міг бачити власний подих, який вилітав із мого рота. Потім я побачив також, що підлога з білих плит заплямлена кривавими слідами. Вікно, яке виходило в парк, було відчинене навстіж, і штори розгойдувалися на вітрі. Ліжко було порожнє. Я підійшов і взяв у руки один із ремінних пасів, якими лікар та санітари припинали Крістіну до ліжка. Вони були дуже акуратно перетяті, ніби паперові. Я вистрибнув у парк і побачив на снігу червоні сліди, які віддалялися в напрямку муру. Я пішов туди й помацав кам’яний мур, який оточував сад. На каменях була кров. Я переліз через мур і опинився на тому боці. Сліди, досить плутані, віддалялися в напрямку до села. Пам’ятаю, я кинувся бігти.

Я добіг по слідах у снігу до парку, який оточував озеро. Повний місяць досить яскраво освітлював велике крижане плесо. Там я її й побачив. Накульгуючи, вона повільно переходила через озеро, залишаючи за собою кривавий слід. Нічна сорочка, якою було прикрите її тіло, метлялася на вітрі. Коли я добіг до берега, Крістіна пройшла вже метрів тридцять до центра озера. Я вигукнув її ім’я, і вона зупинилася. Повільно обернулася, і я побачив, як вона всміхається, а тим часом навколо неї вже утворилася павутина тріщин. Я стрибнув на кригу, відчуваючи, як вона вгинається під моїми ногами, і побіг до неї. Крістіна завмерла нерухомо, дивлячись на мене. Тріщини під її ногами перетворилися на густу мережу чорних капілярів. Крига прогнулася під моїми ногами, і я впав долілиць.

– Я тебе кохаю, – почув я її слова.

Я поповз до неї, але мережа тріщин була вже під моїми руками й оточила її. Нас розділяли лише кілька метрів, коли я почув, як лід затріщав і проломився під її ногами. Кілька чорних пащ розверзлися під нею й проковтнули її, так, ніби то була рідка смола. Як тільки вона зникла під поверхнею води, крижини стулилися й закрили ополонку, у яку провалилася Крістіна. Її тіло прослизнуло метри на два попід кригою, підштовхуване течією. Я доповз до того місця, де її тіло застрягло під кригою, і з усієї сили став молотити по льоду кулаками. Крістіна з розплющеними очима та з волоссям, що коливалося на хвилях течії, дивилася на мене з того боку цієї прозорої крижаної плити. Я молотив по кризі доти, доки не розбив собі руки. Але мої зусилля були марними. Крістіна дивилася на мене невідривним поглядом. Вона притулила долоню до криги й усміхнулася. Останні бульбашки повітря втікали з її рота, а її зіниці розширилися востаннє. Через секунду вона стала повільно занурюватися в чорну порожнечу назавжди.

11

Я не повернувся до готелю, щоб забрати свої речі. Ховаючись між деревами, які оточували озеро, я бачив, як лікар та два жандарми цивільної гвардії підійшли до готелю й про щось говорили з управителем крізь засклені двері. Темними та безлюдними вуличками я перетнув село й добіг до станції, похованої під снігом. У світлі двох газових ліхтарів угадувався силует потяга, що стояв біля перону. На тлі його скелета з чорного металу було чітко видно освітлений червоний семафор на виході зі станції. Машина паровоза була заглушена. Замерзлі сльози звисали з рейок та шатунів, наче краплі желатину. У вагонах було темно, шибки вікон були затягнуті памороззю… Не було світла й у конторі начальника станції. Поїзд мав відійти лише через кілька годин, і станція була безлюдна.

Я підійшов до одного з вагонів і спробував відчинити двері. Вони були взяті на засув зсередини. Я спустився на рейки й пройшов у хвіст потяга. Під захистом темряви виліз на перехідну платформу між двома вагонами й спробував відчинити двері, які сполучали між собою вагони. Вони були не замкнені. Я прослизнув у вагон і в темряві знайшов шлях до одного з купе. Увійшов і зачинив засув ізсередини. Тремтячи від холоду, опустився на сидіння. Я не наважувався заплющити очі, боячись зустріти погляд Крістіни, яка дивиться на мене з-під криги. Минули хвилини, можливо, години. У якусь мить я запитав себе, чому ховаюся й чому неспроможний щось відчувати.

Я замкнувся в цій порожнечі й чекав, заховавшись у ній, ніби втікач, слухаючи, як потріскують метал та дерево, що стискалися на морозі. Я пильно вдивлявся в темряву за вікнами, аж поки пучок світла від червоного ліхтаря ковзнув по стінах вагона й я почув голоси на пероні. Я роздряпав пальцями невеличке вічко на вкритому плівкою паморозі вікні й побачив машиніста та двох робітників, які прямували до передньої частини потяга. Десь за десяток метрів від них начальник станції розмовляв із двома жандармами цивільної гвардії, яких я бачив із лікарем біля готелю трохи раніше. Я побачив, як він кивнув головою й дістав в’язку ключів, потім підійшов до потяга з двома жандармами. Я принишк у своєму купе. Через кілька секунд я почув скрегіт ключа й стукіт вагонних дверей, які відчинилися. Зашаруділи кроки, наближаючись до мене від кінця вагона. Я відсунув внутрішній засув, залишивши двері купе відчиненими, і ліг на підлогу під однією з лав, на яких були сидіння, притиснувшись до стіни. Я почув, як наближаються кроки жандармів, промені світла від ліхтарів, які вони тримали в руках, синіми стрілами проникали в купе й відбивалися від віконних шибок. Коли кроки зупинилися навпроти мого купе, я затримав дихання. Голоси замовкли. Я почув, як відчинилися двері, і чоботи пройшли за дві п’яді від мого обличчя. Жандарм залишався в моєму купе протягом кількох секунд, а тоді вийшов і зачинив за собою двері. Його кроки віддалилися по вагону.

Я залишився там, де й був, нерухомий. Через кілька хвилин почув тріскотіння й відчув гарячий подих, який струменів мені в обличчя від ґратки опалення. Через півгодини перші промені світанку заграли на шибках вікна. Я вибрався зі своєї криївки й виглянув назовні. Пасажири, самітні або по-двоє, виходили на перон, тягнучи свої валізи та клумаки. Від гуркоту запущеної в рух парової машини двигтіли стіни та підлога вагона. Через кілька хвилин пасажири почали сідати на потяг, і кондуктор увімкнув світло. Я знову сів на сидіння біля вікна й відповів на привітання котрогось із пасажирів, які проминали моє купе. Коли великі дзиґарі станції видзвонили восьму ранку, потяг почав відходити від станції. Лише тоді я заплющив очі й почув, як забамкали дзвони далекої церкви, відлунюючи передзвоном прокляття.

Повернення було позначене тривалими зупинками. Частина колії була пошкоджена, і ми прибули до Барселони лише пізно ввечері в четвер двадцять третього січня. Місто було поховане під яскраво-червоним небом, над яким висіла павутина з чорного диму. Було спекотно, так, ніби зима несподівано відступила, і брудне та вологе дихання підіймалося від ґраток каналізації. Відчинивши двері будинку з вежею, я знайшов на підлозі білий конверт. Я впізнав печатку з червоного сургучу, якою він був запечатаний, і не завдав собі клопоту підняти його, бо чудово знав, що він містить: нагадування про мою зустріч із хазяїном, на якій я маю передати йому рукопис цього ж таки вечора в будинку біля парку Ґвель. Я піднявся в темряві сходами й відчинив двері головного поверху. Не став умикати світло й пішов прямо до кабінету. Підійшов до вікна й став дивитися на залу під пекельним світлом, яке лилося з охопленого полум’ям неба. Я уявив її собі там такою, якою вона мені себе описала, навколішках біля скрині. Уявив, як вона підіймає віко скрині й дістає папку з рукописом. Як читає ті кляті сторінки, переконана, що повинна знищити їх. Як запалює сірники й підносить полум’я до паперу.

У домі був іще хтось.

Я підійшов до скрині й відступив на кілька кроків, так, ніби був за її спиною й дивився на неї. Потім нахилився вперед і підняв віко. Рукопис був там, він чекав мене. Я доторкнувся до папки пальцями й погладив її. І саме тоді я її побачив. Срібний силует блищав на дні скрині, наче перлина на дні озера. Я взяв її пальцями й став роздивлятися під світлом того закривавленого неба. Брошку з янголом.

– Сучий син, – почув я власні слова.