Я дістав із дна шафи коробку зі старим револьвером свого батька. Відкинув барабан і впевнився в тому, що він заряджений. Коробочку з рештою набоїв поклав у ліву кишеню свого пальта. Загорнув револьвер у ганчірку й поклав його до правої кишені. Перш ніж вийти, зупинився перед дзеркалом у холі й протягом якогось часу споглядав незнайомця, що дивився на мене звідти. Усміхнувся, відчуваючи, як спокій ненависті палахкотить у моїх жилах, і вийшов у ніч.
Будинок Андреаса Кореллі стояв на пагорбі, накритий плащем із червоних хмар. За ним коливався ліс тіней парку Ґвель. Вітер розгойдував гілля, і листя сичало в темряві, наче змії. Я зупинився перед дверима й став роздивлятися фасад. У всьому домі не було жодного вогника світла. Віконниці були зачинені. Я почув за спиною дихання собак, які блукали за мурами парку, стежачи за моїми кроками. Я дістав револьвер із кишені й обернувся до ґратчастої брами парку, за якою снували силуети псів, неясні тіні, що стежили за мною з чорної темряви.
Я наблизився до головних дверей будинку й тричі вдарив у них молотком, який там висів. Я не став чекати відповіді. Я міг би розтрощити замок кулями, але в цьому не було потреби. Двері були відчинені. Я відвів убік бронзовий запобіжник, який блокував клямку, і двері повільно прочинилися всередину під інерцією власної ваги. Довгий коридор постав переді мною; шар пилюки, який накривав підлогу, блищав, наче дрібний пісок. Я ступив уперед кілька кроків і побачив сходи, які підіймалися вгору біля однієї зі стін холу, утворюючи огорнуту тінями спіраль. Я заглибився в коридор, який вів у салон. Десятки поглядів дивилися на мене з галереї старих фотографій у рамках, що висіли на стіні. Єдиними звуками, які я міг чути, були шарудіння моїх кроків та моє власне дихання. Я дійшов до кінця коридору й зупинився. Нічне світло проникало крізь щілини у віконницях, наче ножі червонястого кольору. Я підняв револьвер і ввійшов до салону. Зачекав, поки мої очі призвичаяться до темряви. Меблі були на тих самих місцях, на яких я їх пам’ятав, але навіть у дуже тьмяному світлі було видно, що вони старі й укриті пилюкою. Руїни. Завіси були старі й обшарпані, а шпалери на стінах повідклеювалися й звисали клаптями, схожими на риб’ячу луску. Я підійшов до одного з вікон, щоб відчинити віконниці й впустити до зали трохи світла. Я був уже за два метри від балкона, коли відчув, що я тут не сам. Я зупинився, похоловши, і повільно обернувся.
Силует чітко вирізнявся в кутку зали, у тому кріслі, де він сидів завжди. Криваве світло, яке просочувалося крізь щілини у віконницях, освітлювало блискучі черевики та контури костюма. Обличчя було повністю в темряві, але я знав, що він на мене дивиться. І що він усміхається. Я підняв револьвер і націлив на нього.
– Я знаю, що ви вчинили, – сказав я.
Кореллі не ворухнув жодним м’язом. Залишався нерухомим, наче павук. Я ступив крок уперед, націливши дуло револьвера йому в обличчя. Мені вчулося зітхання в темряві, і на мить червонясте світло спалахнуло в його очах. Я був переконаний, що зараз він стрибне на мене. І вистрелив. Віддача від пострілу вдарила мене в лікоть, наче молотком. Хмарка синього диму піднялася над револьвером. Одна з рук Кореллі впала з підлокітника крісла й загойдалася, шкрябаючи нігтями підлогу. Я вистрелив знову. Куля влучила йому в груди й утворила задимлену дірку в одязі. Я тримав револьвер обома руками й не наважувався підійти ближче, пильно роздивляючись нерухомий силует у кріслі. Розгойдування руки ставало все повільнішим, аж поки тіло знову завмерло нерухомо, а нігті, довгі й відполіровані, знову вчепилися у тверде дерево дубового підлокітника. Тіло не зворухнулося й не видало жодного звуку, хоча щойно прийняло в себе дві кулі: одну в обличчя, а другу – у груди. Я відступив на кілька кроків до вікна й розчахнув його кількома поштовхами, не відводячи погляду від крісла, у якому сидів Кореллі. Потік запилюженого світла ринув від балконної балюстради до найдальшого з кутків, освітивши тіло й обличчя хазяїна. Я хотів проковтнути слину, але в роті було сухо. Перший постріл зробив йому дірку між бровами. Другий – на лацкані піджака. Але не було жодної краплі крові. Замість крові з дірок сипався тонкий порох, дрібненький і блискучий, схожий на пісок, що сиплеться з піскового годинника. Очі блищали, а губи стулилися в саркастичній посмішці. То була лялька.
Я опустив револьвер – рука моя досі тремтіла – і повільно наблизився до крісла. Я нахилився над тією гротескною маріонеткою й підніс руку до її обличчя. Протягом якоїсь миті я боявся, що ті скляні очі заворушаться, а руки з довгими нігтями схоплять мене за горло. Я доторкнувся до щоки пучками пальців. Дерево, покрите емаллю. Я не зміг утриматися від гіркого сміху. Годі було сподіватися чогось іншого від хазяїна. Я ще раз подивився на ту фізіономію, скривлену в іронічній гримасі, і вдарив її руків’ям револьвера. Вона відхилилася вбік, упала на підлогу і я став кóпати її носаками. Дерев’яний корпус утратив форму, руки та ноги переплелися так, як вони не можуть переплестися на тілі живої людини. Я відступив на кілька кроків і роззирнувся навколо. Побачив велике полотно з намальованим на ньому янголом і зірвав його одним посмиком. За цією картиною я побачив двері, що нагадали мені ті, крізь які я увійшов до підвалу, коли залишився тут ночувати. Я взявся за ручку. Вони були незамкнені. Я втупив погляд у сходи, які спускалися в темний колодязь. Підійшов до комода, звідки, як мені пригадалося, Кореллі дістав свої сто тисяч франків під час нашої першої зустрічі, і став висовувати шухляди. В одній знайшов бляшану коробку зі свічками й кілька сірників. На мить завагався, запитуючи себе, чи хазяїн не залишив усе це умисне, сподіваючись, що я натраплю на нього, як натрапив на ляльку. Але потім таки запалив свічку й рушив через салон до дверей. Кинув останній погляд на повалену ляльку й зі свічкою, високо піднятою в лівій руці, та з револьвером, твердо затиснутим у правій, почав спускатися сходами. Я зупинявся майже на кожній приступці, щоб оглянутися назад. Спустившись до підвальної зали, відвів руку зі свічкою так далеко від себе, як тільки зміг, і описав нею півколо. Усе було там: операційний стіл, газові світильники й таця з хірургічними інструментами. Усе вкрите пилюкою та заплетене павутиною. Але було тут щось іще. Кілька силуетів, що прихилилися до стіни. Такі самі нерухомі, як і силует хазяїна. Я поставив свічку на операційний стіл і наблизився до тих силуетів. Я впізнав серед них служника, який нас обслуговував однієї ночі, та водія, який привіз мене додому після вечері з Кореллі в саду біля будинку. Були там й інші ляльки, яких я не зміг упізнати. Одна стояла обличчям до стіни. Я обкрутив її дулом револьвера й через секунду дивився на самого себе. Відчув, як мороз пройшов у мене поза шкірою. Лялька, яка зображувала мене, мала тільки половину обличчя. Друга половина не мала чітко означених рис. Я вже наготувався повалити цю ляльку копняком, коли почув дитячий сміх нагорі сходів. Я затримав дихання, і тоді почувся якийсь дивний тріскіт, що повторився кілька разів. Я побіг сходами нагору. Лялька хазяїна вже не лежала на підлозі там, де вона впала, коли я її повалив. Сліди від ніг віддалялися звідти в напрямку коридору. Я відвів бойок револьвера й пішов по тих слідах, поки звернув у коридор, що вів до холу. Там я зупинився й підняв револьвер. Сліди уривалися посередині коридору. Я став шукати невидимий силует хазяїна між тінями, проте жодного сліду від нього не було. У кінці проходу головні двері були, як і раніше, відчинені. Я повільно дійшов до того місця, де слід уривався. Але через кілька секунд помітив, що між фотографіями вже немає порожнього місця, яке було там раніше. На стіні висіла нова рамка, а в ній фотографія, яка, здавалося, вийшла з-під того самого об’єктива, що й усі інші, які утворювали цю моторошну колекцію, а на тій світлині я побачив Крістіну в білій сукні з поглядом, спрямованим у лінзу фотокамери. Але вона була не сама. Її обіймали й підтримували сильні руки, що належали людині, яка усміхалась, дивлячиcь в об’єктив фотоапарата. Андреас Кореллі.
Я спустився з пагорба до лабіринту темних вулиць району Ґрасіа. Там я знайшов відчинену кав’ярню, де зібралася досить велика компанія сусідів, які жваво обговорювали проблеми чи то політики, чи то футболу; визначити це було важко. Я проштовхався крізь натовп, крізь густу хмару диму та гамір, і підійшов до прилавка, де шинкар зустрів мене досить ворожим поглядом, яким, думаю, він зустрічав усіх чужинців, а чужинцями він, либонь, вважав усіх тих, котрі жили більш як за дві вулиці від його закладу.
– Мені потрібен телефон, – сказав я.
– Телефон лише для клієнтів.
– Подайте мені коньяк. І телефон.
Шинкар узяв склянку й показав мені на коридорчик у глибині зали, над яким висіла табличка з написом «Пісуари». Там я побачив щось подібне до телефонної будки, що була якраз навпроти вбиральні, огорнута гострим запахом аміаку та гамором, який долинав із зали. Я зняв слухавку й став чекати, поки мені дадуть лінію. Через кілька секунд мені відповіла операторка телефонної компанії.
– Мені треба зателефонувати до кабінету адвоката Валера в будинок номер чотириста сорок два на проспекті Діагональ.
Операторці знадобилося дві хвилини, щоб знайти номер і з’єднати мене. Я чекав, тримаючи слухавку біля правого вуха однією рукою й затуляючи ліве вухо другою. Зрештою операторка повідомила, що передала мій виклик, і через кілька секунд я впізнав голос секретарки адвоката Валера.
– Мені шкода, але адвокат Валера зараз відсутній.
– Це дуже важливо. Скажіть йому, що мене звуть Мартін, Давид Мартін. Це питання життя або смерті.
– Я знаю, хто ви такий, сеньйоре Мартін. Мені шкода, але я не можу з’єднати вас з адвокатом, бо його тут немає. Уже половина на десяту ночі, і минув певний час відтоді, як він поїхав додому.
– Тоді дайте мені його домашній номер телефону.
– Я не можу надати вам цю інформацію, сеньйоре Мартін. Даруйте мені. Якщо хочете, зателефонуйте завтра вранці й…
Я повісив слухавку й став знову чекати лінію. Цього разу я назвав операторці номер, який дав мені Рікардо Сальвадор. Його сусід відповів на дзвінок і сказав, що піде подивитися, чи старий поліціант удома. Сальвадор відповів через хвилину.
ebooksa