Я мовчав. Барсело подивився на мене, заінтригований.
– У мене таке враження, що мої відкриття не стали для вас великою несподіванкою.
Я відповів йому недбалою усмішкою, ніби не надав його розповіді великого значення.
– Навпаки. Дякую, що ви згаяли стільки часу на розслідування цієї справи.
– Не варто дякувати. Я люблю Париж, і навіть збирати тамтешні плітки мені приємно.
Барсело вирвав зі свого записника сторінку, де він записав усі ці дані, і віддав її мені.
– Може, вам згодиться. Тут записано все, що я зміг з’ясувати.
Я підвівся й потиснув йому руку. Він провів мене до виходу, де Дальмау вже приготував мені пакунок.
– Якщо вам захочеться мати картинку з малюком Ісусом, де він заплющує й розплющує очі, коли на нього дивляться, то такі картинки я також маю. І Святу Діву в оточенні ягнят, які, якщо картинку трохи повернути, перетворюються на товстощоких херувимів. Чудо стереоскопічної технології.
– Поки що мене задовольнить і слово одкровення.
– Нехай буде так.
Я подякував книгареві за його зусилля, але мірою того як віддалявся від нього, мене опановували холодна тривога й таке відчуття, ніби вулиці та моя доля вимощені на рухливих пісках.
Ідучи додому, я зупинився перед вітриною крамниці канцелярських товарів на вулиці Архентерія. На складеному вдвоє клаптику тканини лежав футляр, у якому було кілька пер, ручка зі слонової кістки, а також біла чорнильниця з вигравіюваними на ній музами чи феями. У цьому комплекті було щось мелодраматичне, і він здавався викраденим із кабінету якогось російського письменника, одного з тих, котрі тяжко трудилися над романами в кілька тисяч сторінок. Ізабелла мала чудовий каліграфічний почерк, який був предметом моєї заздрості, чистий і незаплямлений, як її сумління, і мені здалося, що цей комплект позначений її ім’ям. Я увійшов до крамниці й попросив продавця показати мені його. Пера були оправлені в золото, і ця річ, певно, коштувала не менше, ніж невеличкий маєток, але я вирішив, що буде добре відповісти на ту приязнь і ту терплячість, з якими моя юна помічниця ставилася до мене, якимсь невеличким, але цінним подарунком. Я попросив, щоб мені загорнули комплект у блискучий пурпуровий папір і перев’язали пакунок великою й гарною стрічкою.
Прийшовши додому, я мав намір досхочу навтішатися тим егоїстичним задоволенням, яке ми переживаємо, коли приходимо з подарунком у руках. Я вже наготувався покликати Ізабеллу так, ніби вона була моєю вірною собакою, якій немає чого робити, крім як із нетерпінням чекати повернення свого хазяїна, але те, що я побачив, коли відчинив двері, примусило мене заніміти. Коридор був темний, як тунель. Двері до кімнати в його кінці були відчинені, і з них вибивалася смуга жовтого світла, що мерехтіло над підлогою.
– Ізабелло, – покликав я з пересохлим ротом.
– Я тут.
Голос долинав зсередини кімнати. Я залишив пакет на столі у вестибюлі й попрямував туди. Зупинився на порозі й подивився всередину. Ізабелла сиділа на підлозі посеред приміщення. Вона поставила запалену свічку у велику склянку й з ентузіазмом віддавалася своєму другому після літератури покликанню: наводила лад у чужому домі.
– Як ти сюди увійшла?
Вона подивилася на мене з усмішкою й здвигнула плечима.
– Я була на галереї й почула рипіння. Подумала, що це повернулися додому ви, але, вийшовши в коридор, побачила, що двері до цієї кімнати відчинені. Я згадала, як ви сказали мені, що ці двері зачинені й замкнені.
ebooksa